горою до гор, у государетвах Західної Єврони існують, як відомо, численні аль! Єві клуби, члени яких, якщо не щорічно, то по кілька разів у своєму житті запобігають тривалим подорожам горами. У неї в Росої існує тільки один - і той відкритий тільки в 1890 році - Кримуй клуб альніністів. Що ж до Кавказу, то на його висоти відбуваються також щорічні сходження різними особами, російськими чужоземцями. Так, наприклад, 1887 року Марков піднявся на вершину Арарату. Два англійці - Донкін і Фоксь - в 1888 р. загинули при педем$ на Каштан-тау. У тому ж 1888 році еделал вторинне сходження на Казбек один з владакавказців, а компаня з оеіцерів козачого Уманського полку зійшла 19 поля на Арарат, де знайдений був ними термометр пить, залишений там гори і до вказівки, що холод на холоду. в тому ж році вдруге в 1890 один англієць невдало намагався піднятися на вершину Ужби, а в 1890 тонограф г. Настухов зійшов на західну вершину Ельборуса і ін. сюди однаково охоче йдуть і вдруге, не зацікавлені ні науковими виледуваннями, ні матеральними вигодами, а лише Хто тільки одного разу побував на висотах гір і має можливість зробити його вдруге. Нам повідомлений такий іпрім'єр: ніхто М. Бракуменко з Кисловодська потрапив одного разу в якості провідника для осіб, які зробили перевал по льодовиках зі Сверу на південь Кавказьких гір. Через кілька років ми бачимо його вже провідником у м. Маркова і потім майже у всіх тих, хто в наступні роки отруювався в гори з Кисловодека, так що в даний час з цієї людини виробився повністю хоронний інший провідник, який знає не тільки міфетність в межах Кубанської мови. горців. Коли ми в 1889 році запросили його Сховати з нами до Ельборуеу, то він, мабуть, радий був нагоді знову побувати "в заповітних", як говорив, мьетах, тому що кинув навіть у себе будівництво будинку і висловити значну устойливість щодо плати. Але цього мало: потрібно було бачити цього чоловіка в той час, коли ми, піднявшись на висоту 11 тис. ф., знаходилися в дуже близькому розітанні від Ельборуса. Він @ял від захоплення і не міг утриматися, щоб велух не вивразити його порицаня, що ми не зневажали поїздки до самих льодовиків.
— «Ех, чорт забирай!» — сумно промовив він, виєривши захоплено сумний погляд на яскраво блискучі вершини двоголового царя Кавказу, який по прямий лиш, казав, отетоялись на розетояни нолуверсти.
— Що ти там, Миколо, бурчиш? — сиросив я його.
— «Як що?» — виразив він незадоволеним тоном. "Не послухали мене, тенер уже давно були б на самих снігах; а то он кудись надягали, а вее на камені!"
— Та зрозумій же ти, люба чоловіче, що нам, як це вже не раз говорилося, льодовики не потрібні: на них нічого не ростег, а нам потрібна рослинність високих гір.