Після землеробства в господарстві козака мати головне значення скотарство. Воно доставляє йому матераль для найрізноманітніших потреб: і для відбування Царської служби, і для сільськогосподарських робіт, і для їжі, і сукні, і т. п. У військБ розводяться переважно коні, рогатий худобу і вівці і частково свині, а верблюди.
До 70-х років скотарство у козаків, завдяки рясно пасовищних мБсгь, було розвинене в широких розмірах. Але з часом різні несприятливі умови, як, наприклад, зменшені земельні угіддя, систематичні недороди хліб і трава, розвинені епідемічні хвороби і відсутність належного ветеринарно-поліцейського нагляду знизили його значно. Особливо багато худоби позбулося населення голодування т89т -1892 РОКІВ. У тнуь же телів, які володіли раніше ялими косяками коней, побти голодування не залишилося рівно нічого або залишилося 1-2 коні, г-2 корови не більше,
40 овець у багатьох не залишилося жодної. Та й не дивно, коли в тривалу, сувору та снігову зиму 1891-1892 рр. н. нечбм було 'годувати худобу: де-не-де старі невеликі запаси сіна і соломи швидко знищилися; нових взяти було не дБ і не нащо; громадських за-. пасів, як тепер, не було. З'Бдена була й гнила солома з кріньшою домівкою і сараями, що лежала там цілі десятки брехень. Щоб дотягнути якось до відкритої весни, населення не шкодувало нічого для спасіння своїх годувальників - коня і корови. Воно закладало чи продавало останній свій одяг, щоб купити корми, а коли вичерпалися всі кошти, коли нема на що й не годилося купувати корм, вони розгрібали лопатами кучугури снігу, дістаючи з-під них стару траву. У деяких містах новолінійного раюну пробували годувати худобу рубаними талами і навіть купинами, облитими солоною водою. Але ніщо не рятувало схуднення до останньої крайності худобу від загибелі, і. він падав, як мухи, на дворах, на вулицях, на водопів і т. п. У цей грішний час цзна на коня місцями впала до небувалих розмірів, до 3-х і навіть до грубля. Корова і навіть вівця цБбнілися дорожче за коня, бо він давали, крім шкіри, ще й м'ясо.
Веб ці умови особливо несприятливо позначилися на конярство козаків, скоротивши його набагато.
Як відомо, кінь оренбурзького козака, походячи від см5сі башкирського коня з киргизьким, завжди славився своїми прекрасними якостями: він був досить красивий, легкий, попоротливий, витривалий і невибагливий на корм, але. періодичність голодування і відсутність свіжих кровей виявили на неї згубне влиння, знизивши,