Якщо добре подумати, то побачиш — принаймні я можу — як це було б. Ревматизм старого Гуді Брауна, скажімо так, одного ранку був дуже поганий. Ви, діти, які читаєте це, мало знаєте про ревматизм. Швидше за все, ви думаєте, що це смішне слово, і що це просто річ, яка є у старих людей і про яку вони багато галасують. Якби це був зубний біль, зараз, скажете ви, чи коліки — але правда в тому, що ніякий біль не приємний. Якби вам у спину вдарили розпеченим мечем, вам це не сподобалося б? Ну іноді ревматизм такий.
Отже, старий Гуді Браун страждав і був дуже розлючений, як і ми; і нічого їй не пасувало, бідній старій душі; її чай був надто гарячий, а каша надто холодна, а подушка нахилена, і — дорогий! шановний! шановний! вона хотіла, щоб вона була мертва, так вона і зробила. Марта, її добра терпляча дочка, була на межі сил.
«Відправте до «Всіх»!» — сказав бідний старий Гуді. «Пошліть по міс Флоренс! Я знаю, вона щось для мене зробить».
Тож босий хлопчисько підійде до великого
Будинок, і дуже скоро легка, прозора постать швидко проходила сільською вулицею і заходила в котедж. Струнка дівчина, тихо одягнена, з ідеальною охайністю і смаком; каштанове волосся з гладким проділом, блискучим, як атлас; сіро-блакитні очі, наповнені світлом і задумливістю; правильні риси обличчя, овальне обличчя, щоки з легким трояндовим відтінком — це була Флоренс Найтінгейл.
Я не можу сказати тобі, що було в неї в маленькому кошику на руці: желе, чи бульйон, чи курка, чи апельсини; крім лініменту та ліків, напевно, було щось хороше, щоб допомогти хворій спині та кінцівкам. Але кошик містив найменше з того, що вона принесла. Від самого звуку її • голосу роздратовані зморшки танули з бідного старого обличчя. Я не можу розповісти вам — хотілося б — слова, які вона сказала, ця маленька сестра милосердя, але я майже чую, як вона говорить тим милим, сердечним голосом, у якому не було різких нот; я бачу, як вона розставляє подушку рівно й гладко, робить маленьку тацю вишуканою та гарною з букетом, який вона принесла, вмовляє стару їсти, змушує її сміятися над якоюсь історією про своїх домашніх улюбленців та їхні веселі манери. Можливо, перед від'їздом вона відкриє потерту Біблію чи молитовник і прочитати псалом; хіба ти не бачиш, як вона сидить біля ліжка, її гарненька голівка схилилася над книгою, її обличчя сповнене ніжності й благоговіння? Я впевнений, що коли вона пішла, у цій котеджній кімнаті панував мир і затишок, і що щирі благословення супроводжували «Дитину-янгола», коли вона поверталася додому. «У неї був спосіб з нею», - сказали вони; і це означало більше, ніж багато похвал.