Наскільки Флоренс любила ляльок, вона більше любила тварин, і в своїх заміських будинках вона була ними оточена. Там був її пес, який майже не відходив від неї, коли вона була на вулиці; був її власний поні, на якому вона щодня їздила по долині й униз; поні її сестри також і стара Пеггі, яка була надто стара, щоб працювати, і жила в приємному зеленому загоні, і їй не було чим зайнятися, окрім як розважатися та жати траву цілими днями. Можливо, Пеггі вважала це втомливим, бо щоразу, коли вона бачила Флоренс біля воріт, вона кидала головою, ридала й підбігала до воріт. «Доброго ранку, Пеггі!» — казала Флоренс. «Хочеш яблуко?»
"Ого!" сказала б Пеггі. (У коней немає орфографічних книг, і немає точного правила щодо цього h'how a whinny має писатися. Ви можете спробувати будь-який інший спосіб, який виглядає вам більш природним.)
«* Тоді шукай!» — відповідала Флоренс. На це Пеггі нюхала й нюхала, шукала своїм м’яким оксамитовим носом, аж поки не знайшла кишеню Флоренс, потім обережно діставала яблуко й хрумтіла ним, і знову хрипіла, другий хрип відразу означав * «Дякую!» та «Ще, будь ласка!» '* Конська мова є простою порівняно з англійською та не має граматики.
І ось одного разу Флоренс каталася на поні в компанії свого друга вікарія. Цей добрий чоловік любив усе живе, але мало було йому дорожче Флоренс Найтінгейл. Вони мали однакові смаки та почуття. Обидва любили допомагати і втішати всіх, хто був «у біді, горі, потребі, хворобі чи іншій біді». Він вивчав медицину до того, як став священиком, і тому міг розповісти їй багато речей про догляд за хворими та пораненими. Тут була ще одна вчителька. Я вважаю, що всі, кого ми знаємо, могли б навчити нас чогось хорошого, якби ми були готові вчитися.
Як я вже сказав, Флоренс і вікарій їхали по зелених спусках; і тут я повинен зупинитися
Знову мить, щоб розповісти вам, що таке падіння, бо коли я був дитиною, я дивувався. Вони являють собою великі округлі пагорби, вкриті щільним густим дерном, немов оксамитовим килимом. Вони простягаються довгими гладенькими зеленими хвилями, милі й милі, схили такі пологі, що на них приємно їздити чи їздити верхи; тільки ти маєш бути обережним, щоб не наближатися до краю, де зелень раптово обривається, і біла крейдяна скеля спускається вниз, вниз, на сотні футів, до синього моря, що хитається та перекидається внизу. Це білі скелі Англії, про які ви так часто читали.
Я ніколи не продовжую історію? Так; майте терпіння! є багато часу.