Послухай, солдате, казку про ніжного солов’я, «Це чар, що незабаром полегшить твої рани такі люті,
Співаючи ліки від твого болю, співчутливо, З глечиком, глечиком, глечиком лимонаду або кашки.
Співаючі бинти і ворсинки; мазь і церат без обмежень, Співаючи багато як мазі, так і лосьйону,
І ваші суміші штовхалися, і пігулки для вас подавалися З прудкістю та стрімкістю руху.
Співочі легкі і ніжні руки, і медсестра, яка розуміє
Як керувати будь-яким видом застосування, Від припарки до п’явки; кого тобі не треба вчити
Спосіб приготування маку.
Співаюча подушка для вас, гладка; розумний і біль і тугу заспокоїли, Готовністю жіночого винаходу; Спрага лихоманки співу втамувалася, а ліжко, яке ти впав, застелив З веселою й уважною увагою.
Спів хоробрим поміч і з гробу порятунок, Почуй солов'я, що до Криму прилетів;
«Це соловейко сильний у серці, як у пісні, Щоб здійснити таку хоробру думку.
Звичайно, були люди, які хитали головами; завжди є моменти, коли починається будь-яка нова робота. Деякі вважали, що жінкам непристойно няньчитись у військовому шпиталі; інші думали, що вони будуть марними або ще гіршими; інші знову думали, що медсестри самі погублять собі здоров'я і через місяць їх відправлять додому в лікарні Англії. Були й інші заперечення, які сильно відчувалися в ті дні, як би дивно вони не звучали в наших вухах сьогодні.
«О, жахливо!» — сказали деякі люди; «Міс Найтінгейл — унітаріанка!»
«О, шокуюче!» — казали інші. «Міс Найтінгейл — римо-католичка! «І так воно тривало.
Але поки вони розмовляли й вигукували, малювали та співали пісень, панна Соловей збиралася. Через шість днів після того, як вона взялася за роботу, яку вона була готова розпочати, з тридцятьма медсестрами, вибраними з безмежною турботою та зусиллями із сотень тих, хто добровільно пішов. Не було розквіту сурм. Поки Англія все ще гадала, як вони можуть піти, і чи варто їм дозволити піти — ось, вони пішли! вислизаючи вночі, ніби вони були пов’язані з якоюсь таємною справою. Дійсно, міс Найтінгейл ніколи не могла терпіти «метушні та пір’я», і все своє життя вона шукала досить великий бушель, щоб сховати під ним своє світло, хоча, на щастя, їй це ніколи не вдавалося.
Того вечора 21 жовтня 1854 року на залізничній платформі стояло лише кілька родичів і близьких друзів. Міс Найтінгейл, просто одягнена в чорне, була дуже тиха, дуже спокійна, з веселими словами для всіх; ніхто, хто бачив її прощальний погляд і посмішку, ніколи їх не забув. Так, вночі та в тиші, «ангельський оркестр», чия слава незабаром мала засяяти на весь світ, покинув береги Англії.