Для кожного англійця — ні, для кожного представника будь-якої раси, хто любить благородні думки та благородні вчинки, — цей пам’ятник завжди буде священним і гідним поваги.
Навесні цього року. Лорд Елсмір, виступаючи перед парламентом, сказав:
«Мої лорди, агонія того часу стала справою історії. Рослинність двох судів-
Цесивні джерела затьмарили залишки Балаклави та Інкермана. Сильні голоси тепер відповідають на переклички, а міцні форми тепер скупчуються навколо кольорів. Полні лави, порожні лікарні. Ангел милосердя все ще залишається до останнього на сцені її трудів; але її місія майже виконана. Ті довгі аркади Скутарі, в яких помираючи сиділи, щоб вловити звук її кроків чи розвівання її сукні, і падали на спину, наповнені подушкою, щоб побачити її тінь, коли вона проходила, тепер порівняно безлюдні. Можливо, вона думає, як якнайкраще втекти після повернення від демонстрації національної оцінки вчинків і мотивів Флоренс Найтінгейл».
Це було саме те, про що думала Леді-ін-Шеф. Вона мала намір повернутися до Англії так само тихо, як покинула її; і їй це вдалося. Британський уряд благав її поки що прийняти військового як свого власного; вона була дуже вдячна, але краще не хотіла. Вона поїхала до Скутарі, побачила, як там остаточно закрили лікарні, і мовчки попрощалася з тим місцем багатьох спогадів; потім тихо ступив на борт французького судна і відплив до Франції. Кілька днів по тому — так розповідає історія — леді, одягнена в чорне й щільно закутана, увійшла в задні двері Лії Херст. Старий дворецький побачив зловмисника й кинувся вперед, щоб зупинити їй дорогу — і це була «міс Флоренс!»
РОЗДІЛ XV.
ЗАВДАННЯ МИРУ.
Ой, жителі Англії вже кілька днів навшпиньки з нетерпінням чекали, коли повернуть героїню Криму на рідні береги. Вони влаштують їй такий прийом, якого ще ніхто не зустрічав у тій країні гостинності та гостинності. У неї повинні бути і дзвони, і гармати, і вогнища, і процесії, і депутації, і звернення — у неї повинно бути все, що можна придумати.
Коли вони виявили, що їхня героїня ніби тихо вислизнула з їхніх пальців і знову повернулася у свій власний мирний дім, люди були сумно розчаровані. Вони повинні відмовитися від гармат і багать; але принаймні вони могли б побачити її! Тож сотні людей товпилися на дорогах і провулках навколо Леа Герст, чекаючи та спостерігаючи. Стара жінка, яка жила біля воріт парку, сказала місіс Тулі: «Я пам'ятаю натовп як
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]