Звістка розлетілася всюди; Флоренс Найтінгейл була хвора — помирала! Це знала вся Балаклава; незабаром ця звістка дійшла до Скутарі, до її власної лікарні, і хворі люди повернулися обличчям до стіни і плакали, і прагнули віддати своє життя за її, якби тільки це могло бути. Ця новина прийшла в Англію, і люди дивилися і говорили — так, і відчували — ніби загрожує якесь велике національне лихо. Але незабаром повідомлення змінили тон. Захворювання перевірено; їй було краще; вона фактично одужувала і незабаром одужала. Тоді весь Крим радів, а в Скутарі відчули, що справді прийшла весна.
Поки вона все ще лежала відчайдушно хвора, гість піднявся на сувору висоту до санаторію і постукав у двері маленької самотньої хатини. Я думаю, ви повинні почути про цей візит від місіс Робертс, медсестри, яка розповіла про це М. Соєру:
"Було близько п'ятої години дня, коли він прийшов. Міс Найтінгейл дрімала після дуже неспокійної ночі. У нас того дня була гроза, і було дуже волого. Я був у своїй кімнаті і шив, коли двоє чоловіків на конях, загорнуті у великі гутаперхові плащі й мокрі, постукали у двері. Я вийшов, і один запитав, у якій хатині мешкає міс Найтінгейл.
"Він говорив так голосно, що я сказав: "Хист! Хист! Не створюй такого жахливого шуму, мій чоловіче,"
одночасно зробивши знак обома руками, щоб він мовчав. Потім він повторив своє запитання, але не таким голосним тоном. Я сказав йому, що це хата.
«Ага, правильно», — сказав він, зістрибуючи з коня, і він уже прямував, коли я штовхнув його назад, запитуючи, що він має на увазі і кого хоче.
«Міс Найтінгейл», — сказав він.
«* А хто ти?»
"О, тільки солдат", - була відповідь, * але я повинен побачити її - я пройшов довгий шлях - мене звати Реглан - вона знає мене дуже добре.
«Міс Найтінгейл, підслухавши його, викликала мене, кажучи: «О! Місіс Робертс, це лорд Реглан. Будь ласка, скажіть йому, що в мене дуже гарячка, і йому буде небезпечно наближатися до мене».
** «Я не боюся лихоманки чи чогось іншого», — сказав лорд Реглан.
І не встиг я обернутися, як увійшов його світлість. Він узяв табуретку, сів у ногах ліжка і люб’язно запитав міс Найтінгейл, як вона почувається, висловивши свій сум через її хворобу та похвалив її за те добро, яке вона зробила для війська. Він побажав їй якнайшвидшого одужання та
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
сподівався, що вона зможе продовжувати свої благодійні та безцінні зусилля, які так високо цінують усі, а також він сам. Потім він попрощався з міс Найтінгейл і пішов геть...."