Вони знали, що речі прийшли^ але вони не були впевнені, хто належні особи для відкриття вантажів, вивезення та розподілу запасів; це не можна робити, окрім як відповідними особами. Це те, що називається тяганиною; це символ влади без інтелекту, і про це написано багато книг. Я пам’ятаю, коли я був дитиною, мультфільм у Punch показував британського солдата, заплутаного в клубках жахливої змії, що бореться за життя; змій був названий «Бюроволокна» (монстр все ще живий у наші дні, але він не такий могутній, і люди завжди його шукають і, як правило, можуть прогнати його.)
Такою була ситуація, коли міс Найтінгейл і її група медсестер прибули до Скутарі. Її перший тур по лікарнях був жахливим досвідом, який пізніше ніхто ніколи не стер з її пам’яті. Повітря в палатах було настільки забрудненим, що ставало зовсім душно. «Простирадла, — сказала вона, — були брезентові й настільки грубі, що поранені благали залишити їх у ковдрах. Таких виснажених чоловіків у ті простирадла справді неможливо було посадити. Не було меблів для спальні будь-який вид і лише порожні пляшки від пива чи вина свічники».*
Палати були переповнені, а коридори переповнені хворими та пораненими, які лежали на підлозі, по них бігали щури. Вона дивилася у вікна; під ними лежали мертві тварини в будь-якому стані гниття, сміття та бруду будь-якого опису. Вона шукала кухні; не було ні кухонь, ні кухарів; принаймні нічого такого, що сьогодні було б визнано лікарняною кухнею. У бараковій кухні стояло тринадцять величезних казанів; у них чоловіки готували власну їжу, м’ясо та овочі разом, окремі порції замикали в сітки, усі разом занурювали в них і виймали, коли хтось був готовий їх забрати. Частина їжі була сирою, коли вона виходила, інша частина розварювалася до ганчірок. Це була вся їжа для хворих і здорових, поранених, хворих на лихоманку, хворих на холеру. Безсумнівно, лише від неправильного годування померли сотні.
Вона шукала білизну; не було пральні. Були пральні договори, але до
*Тулі, «Життя Флоренс Найтінгейл», стор. 126.
час її прибуття «лише сім сорочок було випрано». Одяг і постільну білизну поранених і інфекційних скидали разом. Крім того, контрактники викрадали більшу частину одягу, який потрапляв до їхніх рук, так що хворі не любили розлучатися зі своїми небагатьма убогими речами, боячись більше ніколи їх не побачити, і були практично без чистої білизни, за винятком випадків, коли солдатська дружина час від часу жалілася над ними і прала кілька речей.