Такими умовами мала відповідати Флоренс Найтінгейл. Делікатна й чутлива жінка, вихована серед краси й розкоші, це були сцени, серед яких вона мала прожити майже два роки. Але слід зазначити ще одне. Як ви думаєте, чи всі були раді бачити її та її медсестер? Ні в якому разі! Розгнівані лікарі були налякані та розлючені перспективою приходу «пакету жінок» — як вони собі уявляли — щоб заважати їхній роботі та ускладнювати її, ніж вона була. Чиновники бюрократії були ще менше задоволені. що? Жінка в нижніх спідницях, «Головна леді», приходить розпитати про їхні вчинки і їхні методи? Хіба вони не повторювали, що все в порядку? Що це означало?
Це був її прихід; ось що вона знайшла; тепер побачимо, що вона зробила.
РОЗДІЛ X.
МКС NIGHTINGALE прибув до Скутарі 4 листопада. Ви бачили вв^що вона знайшла; але там тв;^через сотню чотири години після її прибуття почали надходити поранені з бою під Інкерманом; Невдовзі кожен дюйм кімнати як у казармі, так і в загальній лікарні був заповнений, а люди сотнями лежали на багнистій землі надворі, не знаходячи місця навіть на підлозі в коридорі. Ні пані, ні медсестри не встигли відпочити після довгої подорожі, скласти плани систематичної роботи, навіть перевести дух після першого погляду на жахіття навколо, коли ця велика лавина страждань і нещасть обрушилася на них. Жодній жінці в історії не доводилося стикатися з таким завданням, яке зараз випало на Флоренс Найтінгейл.
Вона зустріла це як велике випробування, спокійно і спокійно. Її щока могла б збліднути від того, що вона мала побачити, але в цих ясних сіро-блакитних очах не було жодного тремтіння, жодного тремтіння цих твердих губ. Корабель за кораблем вивантажував свій жахливий вантаж на поромі внизу; Ешелон за ешелоном поранених тягнули на пагорб, привозили в переповнений госпіталь, клали на піддони, на матрац, на голу підлогу, на багнюку, де тільки можна було знайти місце. «Чоловіки лежали подвійними рядами по довгих коридорах, утворюючи кілька миль стражденного людства».
Коли бідолашних хлопців привели, вони підняли очі й побачили струнку жінку в чорній сукні з блідим гарним обличчям, увінчаним щільно прилягаючим білим кашкетом. Тихо, але з владою, яку ніхто й не думав оскаржувати, вона віддавала накази, вказуючи, куди везти страждаючих, якого лікаря викликати, яких медсестер їх обслуговувати. У ці дні вона, як відомо, іноді стояла на ногах по двадцять годин поспіль, спостерігаючи, щоб кожен чоловік був поставлений у правильне місце, де він міг би отримати належну допомогу. Я прошу вас подумати про це на мить. Двадцять годин! майже цілий день і ніч.
Там, де мала бути виконана особливо важка операція, міс Найтінгейл була присутня щоразу, коли це було можливо, надаючи і хірургу, і пацієнтові втіху та підтримку своєю чудовою спокійною силою та співчуттям. У цій жахливій навалі інкерманських поранених хірургам довелося насамперед відокремити більш обнадійливі випадки від тих, що здавалися безвихідними. Робочої сили було настільки недостатньо, що вони змушені були присвятити свою енергію порятунку тих, кого можна було врятувати; ось як це їм здалося. Одного разу міс Найтінгейл побачила п’ятьох чоловіків, що лежали разом у кутку, залишившись так само, як і прийшли з судна.