Якщо так було з санітарами, то можете собі уявити, як з бідолахами, на яких вона працювала. Кожна її усмішка була подарунком; кожне слово було дорогоцінним скарбом, який потрібно було зберігати та зберігати протягом усього життя. Вони зроблять усе, що вона попросить, бо знали, що вона зробить для них усе, що в її силах. Коли треба було зробити якусь особливо болючу операцію (на жаль, хлороформу не завжди вистачало! та в усякому разі його не давали так вільно в ті часи, як зараз), Леді-ін-Шеф тихо заходила в операційну і ставала біля пацієнта; і дивлячись на це спокійне, непохитне обличчя, і зустрічаючи ніжний погляд цих жалісливих очей, які ніколи
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
здригаючись від будь-якого виду болю чи жаху, він набирався сміливості й нервів, щоб витримати біль, оскільки вона була поруч, щоб допомогти йому винести його.
«Ми називаємо її Ангелом Криму», — написав додому один солдат. «Чи можуть погані люди бути поганими в присутності ангела? Це неможливо!»*
Інший писав: «До її приходу були такі лайки та лайки, яких ви ніколи не чули; але після її приходу тут було свято, як у церкві».
А ще інший — можливо, наш гірський хлопець із нічного чування, а можливо, інший — писав своїм людям: «Вона говорила з одним і з іншим, кивала й усміхалася багатьом іншим; але вона не могла зробити це всім, знаєте, бо ми лежали там сотнями; але ми могли поцілувати її тінь, коли вона падала, і знову задоволені покласти голови на подушки».
Міс Найтінгейл ніколи не втомлювалася свідчити про численні чесноти британського солдата. Вона любила розповідати такі історії:
«Пам’ятаю одного сержанта, який на пікеті — решту пікету вбили, а самого побили по голові — пошкандибав назад до табору (перед Севастополем), і по дорозі підхопив пораненого і на плечах приніс його на лінію, де впав безчуттєвий. Коли після багатьох годин він прийшов до тями, здається, після трепанації, його першими словами було запитати вслід товаришу: * Він живий? '
«Товаришу справді! Так, він живий — це Генерал!» У цю мить Генерал, хоч і важко поранений, з’явився біля ліжка. «Ой! Генерале, це ви, правда, я привів? Я такий радий;