«Невже нічого не можна зробити для них?» — запитала вона відповідального хірурга. Він похитав головою.
— Тоді ти віддаси їх мені?
«Візьміть їх, — відповів хірург, — якщо хочете, але ми вважаємо їхню справу безнадійною».
Пам'ятаєте маленьку дівчинку, яка сиділа біля пораненого собаки? Усю ніч Флоренс Найтінгейл сиділа біля тих п’ятьох чоловіків, одна з вірних медсестер з нею, годувала їх з ложечки через короткі проміжки часу, поки свідомість не поверталася, і трохи сила почала підкрадатися назад до їхніх бідних розірваних
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
органи; потім промиваючи їхні рани, роблячи їх охайними й порядними, і весь час підбадьорюючи їх добрими й повними надії словами. Коли настав ранок, хірурги, вражені, визнали чоловіків у хорошому стані, що їх потрібно прооперувати, і — будемо сподіватися, хоча історія не закінчується — врятували.
Чи варто дивуватися тому, що один бідолашний хлопець розплакався, вигукнувши: «Я не можу вдіяти, я справді не можу, коли бачу їх. Подумайте тільки про англійок, які прийшли сюди няньчити нас! Це здається таким домашнім і комфортним».
У ті дні одна з медсестер написала додому в Англію:
«Здається абсолютно неможливим задовольнити потреби тих, хто вмирає від дизентерії та виснаження; з чотирьох відділень, переданих мені, одинадцять чоловіків померли вночі просто від виснаження, яке, кажучи по-людськи, можна було б зупинити, якби я відразу поклав руку на таку їжу, яку, як я знав, вони повинні були отримати.
«Необхідно бути так само близько до місця війни, як ми, щоб знати жахи, які ми бачили і чули. Я не знаю, яке видовище найбільше серцероздираючи — бути свідком того, як чудові сильні чоловіки та юнаки, виснажені виснаженням і тонуть під ним, або інші, які приходять страшно пораненими.
«Увесь вчорашній день ми витратили спочатку на те, щоб зшивати чоловічі матраци, потім мити їх і допомагати хірургам, коли ми могли, перев’язувати їхні жахливі рани, і спостерігати, як бідолашним хлопцям було настільки легко, наскільки це дозволяли їхні обставини, після п’ятиденного ув’язнення на борту корабля, протягом якого їхні рани не були перев’язані... Ми не бачили ні краплі молоко дуже кисле — це ірландське масло в стані розкладання, а м’ясо більше схоже на вологу шкіру, ніж на їжу, яку ми чекаємо з Франції».
Це було написано через шість днів після прибуття. На десятий день сталося диво. Міс Найтінгейл заснувала й обладнала кухню, з якої щодня годували вісімсот чоловік делікатесами та їжею, що відповідала їхнім умовам. Яловичий чай, курячий бульйон, кисіль — тиха хвиля війни, d, і все це випливло ніби з-під землі.