солдати (як для всіх); і, доглядаючи за хворими та пораненими, вона докладала стільки ж зусиль, щоб забезпечити роботу та розваги для решти. Як тільки вона повністю відновилася, вона, як і обіцяла, повернулася до Криму, влаштувала два нових табірних госпіталі, створила штат медсестер, узявши на себе керівництво всім медсестринським відділенням. Ці нові лікарні були на висоті над Балаклавою, неподалік від того місця, де вона провела дні своєї тяжкої хвороби. Вона оселилася в хатині неподалік від лікарні та санаторію, і тут провела другу зиму важкої праці та відкритості. Там, на схилі гори, був лютий мороз. Хатина не була захищена від погодних умов, і іноді вранці їхні ліжка були вкриті снігом; але їх не хвилювали такі дрібниці.
«Усі сестри дуже здорові й веселі», — пише міс Найтінгейл; ''Слава Богу за це! Вони зробили свою хатину досить охайною, і мирилися з холодом і незручностями з крайньою самовідданістю. Щовечора в нашій хатині замерзає все, навіть чорнило».
За будь-якої погоди вона їхала або їздила по нерівності і небезпечні дороги, часто з великим ризиком для життя та здоров'я. Одного разу коли її коляска була зруйнована, а вона та її медсестра поранені, подруга спеціально для неї пошила коляску, щоб вона була водночас безпечною та зручною.
Він складався з дерев’яних дощок, обрамлених ззовні, і кошиків. Всередині він обшитий таким собі водонепроникним полотном. Він має фіксовану голову на задній частині та навіс, що проходить по всій довжині, із шторами збоку, щоб закрити інтер’єр. Переднє водійське сидіння знімається, і таким чином усе утворює щось на кшталт невеликого нахиленого візка з риѣленою рамою, підвішеною на задній частині, на якій можна відкинутися, і добре оббитими з боків. Він оснащений патентованими перервами на задніх колесах, щоб дозволити йому плавно спускатися крутими пагорбами турецьких доріг». *
Цей цікавий екіпаж досі зберігається в Леа Херст. Міс Найтінгейл залишила його позаду, коли повернулася до Англії, і його збиралися продати разом з іншими покинутими речами, коли наш добрий друг М. Соєр почув про це; він миттєво купив його, відправив до Англії, а потім мав задоволення-
* Тулі, «Життя Флоренс Найтінгейл», стор. 229.
можливість повернути його власнику. Мені здається, вона, мабуть, була потішна, але, безсумнівно, вона також була задоволена цією доброю думкою.