Міс Найтінгейл знала, що вона дуже, дуже втомлена; вона розуміла, що їй треба довго відпочивати, але не думала, скільки це має тривати. Вона та всі її друзі думали, що через кілька місяців вона зможе знову взятися за роботу, яку так любила, і стати активним лідером у впровадженні нових методів медсестринства в Англії. Але минали місяці, і з небагатьох стало багато, а її сили все ще не поверталися. Справді, наступного року, коли спалахнув жахливий повстання в Індії, вона написала своїй подрузі леді Каннінг, дружині генерал-губернатора Індії, запропонувавши прийти за двадцять чотири години, «якщо буде щось робити в її сфері діяльності»; але леді Каннінг знала, що їй не під силу таке завдання.
Повільно, поступово до Флоренс Найтінгейл дійшла істина: вона ніколи більше не стане сильною чи здоровою. Завжди делікатний, величезна праця
Криму було для неї занадто багато. Поки тривала робота, слабке тіло відповіло на поклик могутньої волі, непохитного розуму, великого серця; тепер, коли завдання було виконано, воно опустилося розбитим і виснаженим. Воістину, вона віддала своє життя, як і будь-який солдат, який воював і загинув в окопах чи на полі бою.
І що вона зробила, коли нарешті це усвідомила? Чи вона здалася і сказала: «Моя робота на землі закінчена?» Не вона! Можливо, були темні часи, але світ ніколи про них не чув. Вона жодної миті не думала кинути роботу; вона просто змінила методи цього. Бідне втомлене тіло повинно залишатися в ліжку або на дивані; дуже добре! Але розум зовсім не втомився; воля не була ослаблена; серце не переставало битися від любові та співчуття до хворих, скорботних, страждаючих; Питання полягало в тому, щоб знайти спосіб, у який вони могли б працювати з найменшими труднощами, які могли б завдати їхньому бідному хворому другу — тілу.
Шлях було знайдено незабаром. Чи то в Лії Герст, чи то в Лондоні (бо тепер вона проводила багато часу у великому місті, щоб бути поблизу центру речі), її кімната хворого стала одним із найжвавіших місць у всій Англії.