Перша лікарня, куди вони приїхали, була в селі Кадикой. Оглянувши його, побачивши що була потрібна міс Найтінгейл і її компанія верхи поїхали на вершину пагорба неподалік; і тут вона вперше подивилася на справжнє обличчя війни; бачив білі намети обложених і вдалині похмурі стіни обложеного міста; бачив також клуби білого диму з окопів і бастіонів, чув гуркіт гармат і тріск мушкетів. Для хлопця, який стояв поруч з нею, безсумнівно, це було чудове й надихаюче видовище; але Флоренс Найтінгейл надто добре знала, що все це означає, і з важким серцем відвернулася.
Лорд Реглан, не попереджений про її прихід, був у від'їзді; так, побувавши в кількох невеликих полкових госпіталях. Міс Найтінгейл пішла до загальної лікарні перед Севастополем. Тут вона знайшла кілька сотень хворих і поранених. Вздовж рядів ліжок пройшла чутка, що «добра пані зі Скутарі» прийшла до них, і скрізь її зустрічали сяючими посмішками та бурмотінням вітання та вітання. Але коли вона знову вийшла й попрямувала до табору для приготування їжі, її впізнали деякі її колишні пацієнти в госпіталі Барак, і пролунав гучний крик радості; такий гучний крик що золота кобила знову скапала, і знову мусила дізнатися, хто її хазяйка.
Тепер вони підійшли до стін Севастополя; і міс Найтінгейл, яка не знала, що таке страх, наполягала на тому, щоб побачити місто ближче. Вони підійшли до точки, з якої було зручно бачити; але тут їх зустрів вартовий і з переляканим обличчям благав їх злізти. «Тут ведеться різка стрілянина», — сказав він і вказав на уламки снаряда, що валялися навколо; "Ви обов'язково привернете увагу, і вони будуть стріляти в вас".
Міс Найтінгейл посміялася з його страхів, але погодилася сховатися за кам’яним редутом, звідки за допомогою підзорної труби їй було добре видно місто.
Але цього було недостатньо. Вона повинна сама зайти в окопи. Вартовий жахнувся. «Мадам, — сказав він, — якщо щось станеться, я закликаю цих джентльменів засвідчити, що я не забув попередити вас про небезпеку».
— Мій добрий молодий чоловіче, — відповіла міс Найтінгейл, — через мої руки пройшло більше мертвих і поранених, ніж, я сподіваюся, ви коли-небудь побачите.
на полі бою протягом всієї військової кар'єри; повір мені, я не боюся смерті».
Вони пішли далі і невдовзі дісталися тримінометної батареї, розташованої серед окопів і зовсім біля стін. І тут у М. Сойєра виник чудовий задум, який він втілив у життя з величезним задоволенням. Ви почуєте про це з його власних слів: