«Перед тим, як залишити батарею, я попросив міс Найтінгейл подати мені свою руку, що вона й зробила. Потім я попросив її піднятися на кам’яний вал поруч із дерев’яним лафетом і, нарешті, сісти на центральний міномет, на які прохання вона дуже витончено й люб’язно погодилася. Ось героїчна донька Англії! * Ура!
Коли лорд Реглан почув про це, він сказав, що «знаряддя війни», на якому вона сиділа, має називатися міномет «Соловей».
39-й полк стояв неподалік; і побачити даму — досить дивне видовище в тому місці
— сидячи на ступі, спокійно оглядаючись на неї, як якщо все її життя пройшло в окопах, солдати придивилися і всі відразу впізнали кохану панну, Ангела Криму. Вони підняли крик, який пронісся над полями та окопами, і налякав росіян за стінами Севастополя; і міс Найтінгейл, теж налякана, але дуже зворушена й зворушена, зійшла зі свого міномета й сіла на коня, щоб поїхати назад до Балаклави.
Це була важка й виснажлива поїздка, і наступного дня вона відчувала себе дуже втомленою; але вона звикла до втоми і ніколи не думала про це, тому вона знову вирушила відвідати загальну лікарню. Провівши там кілька годин, вона пішла до Санаторію, набору хатин високо на схилі гори, майже вісімсот футів над рівнем моря. Сонце було дуже спекотним, їзда важка; але вона не тільки досягла цього дня, але й знову піднялася наступного дня, щоб поставити там трьох вкрай необхідних медсестер; Після цього вона продовжила роботу в лікарнях Балаклави. Але, на жаль! цього разу вона вийшла за межі навіть своїх сил. Її вразила раптово, у розпал роботи, найгірша форма кримської лихоманки.
Лікарі призначили її в санаторій. Серед загального горя й жаху її поклали на ноші^ і солдати, за яких вона так часто ризикувала своїм життям, сумно несли її вулицями Балаклави та вгору по схилу гори. Медсестра йшла з нею, друг тримав білу парасольку між нею та нещадним сонцем, а бідолашний маленький Томас, «чоловік міс Найтінгейл», як він гордо називав себе, йшов за носилками, гірко плачучи. Дійсно, здавалося, ніби всі плакали. Грубі солдати — тільки вона ніколи не вважала їх грубими — плакали, як діти. Це була сумна маленька процесія, яка простягалася на висоту, до Це була охайна, простора хатинка, розташована на березі чистого струмка, навколо якого росли бруньки й шепотіли дерева; це було саме таке місце, яке вона вибрала б для одного зі своїх пацієнтів.