Було вирішено порадитися з її друзями, Сідні Гербертами, щодо того, яку форму має набути свідчення любові та вдячності країни, щоб бути прийнятним для міс Найтінгейл. Місіс Герберт, коли її запитали, відповіла: * Є лише одна характеристика, яку міс Найтінгейл прийняла б. Єдиним бажанням її серця давно було заснувати лікарню в Лондоні та працювати в ній за власною системою неоплачуваного медсестринства, і я пропонував усім, хто питав моєї поради з цього приводу сплачувати будь-які суми, які вони, можливо, будуть готові надати або які вони зможуть зібрати, до банку пана Куттса, де незабаром буде відкрито список передплатників, який буде називатися «Фонд лікарні Найтінгейл», сума, за яку підписалася, буде представлена їй після її повернення додому, що дозволить їй виконати поставлену перед нею мету щодо реформи системи медсестер в Англії».
Тут справді було щось певне. Комітет був миттєво сформований — чудовий комітет, до складу якого увійшли «* три герцога, дев’ять інших дворян, лорд-мер, два судді, п’ять почесних осіб, передові військово-морські та військові офіцери, лікарі, юристи, лондонські олдермени, сановники Церкви, сановники нонконформістських церков, двадцять членів парламенту та кілька видатних літераторів» *; і підписку було відкрито. Як Можна подумати, що ніхто ніколи не витрачав свої гроші, а бідні — свої гроші
* Тулі, «Життя Флоренс Найтінгейл», стор. 220.
найбільше зворушила серце міс Найтінгейл солдатів і матросів Англії. «Офіцери та солдати майже кожного полку та багатьох кораблів платили за день». * Я гарантую, що це означало для неї більше, ніж тисячі будь-якої багатої людини.
Не минуло й року, як фонд становив понад сорок тисяч фунтів; і невідомо, наскільки вище він міг би піднятися, якби сама міс Найтінгейл не прийшла додому й не зупинила це.
Цього було достатньо, сказала вона; якби вони хотіли дати більше грошей, вони могли б віддати їх постраждалим від повені у Франції.
Але вона не відразу прийшла додому; ні справді! Війна може й закінчитись, але її робота — ні, і вона ніколи не залишить її, поки щось не зроблено. Війна закінчилася, але госпіталі, особливо в самому Криму, все ще були заповнені хворими та пораненими солдатами, і до підписання офіційного миру в Криму все ще повинна залишатися «окупаційна армія». Міс Найтінгейл добре знала, що неробство — це найгірша річ для неї
* Тулі, «Життя Флоренс Найтінгейл», стор. 223.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]