Степ, дорогий серцю козацькому, особливо гарний бував уночі: повний місяць ллє свій прозорий сріблясто-блакитний світ на сплячий степ з його високою травою і темними курганами; довгим стовпом, що дробиться, відбивається у світлій вод маленьких, жвавих степових річок, що так звучно переливаються з камінця на камінчик; над ними повільно піднімається й хитається туман, і думається козакові, що то казкові бліді русалки водять свої хороводи в прозорих променях м'яця.
Похмурий крик «лякача», що наводить «страх на незвичну людину, не міг злякати запорожця: йому були добре знайомі всі звуки і голоси дикого степу і плавні.
Він сам «лякав», як справжній пугач, вив по вовчиному, шинел по-зміїному, ревель по-туриному, чудово кричав перепелом і кукував не гірше за справжню зозулю. Крик «ляка, ляка» був навіть умовним криком запорожців, цим криком вони давали знати один одному про свою присутність. Взагалі всі ці звірячі та пташині крики були поруч умовних сигналів, якими перемовлялися невидимі один одному запорожці, щоб ввести в оману, обдурити, перехитрити своїх ворогів. Траплялося, що, ковзаючи в травах, як змії, підбиралося нечутно кілька людей запорожців до табору татар, що заночували в степу, і злякувало табун їхніх коней; тоді решта запорожців, причаївшись із кіньми у високій траві, як буря налітала на татар, що кидалися в безладдя, і не було їм порятунку: пеїпе, без коней, вони не знали, що робити, як оборонятися і з криками «Алла, Алла!» гинули під шабельними ударами запорожців. Поки при світлі вогнищ, що палали, йшла ця нещадна різанина, невеликий загін запорожців на кращих конях мчав по степу навперейми татарському табуну, тому що хороший кінь вважався кращою здобиччю для козака. Кінь був вірним товаришем запорожця в степу, і всі козаки були прекрасними їздцями.