На березі хмара шапок полетіла догори: то було й останнє прощання козаків, що залишилися, з товаришами, що вирушали в похід. Скоро З'їж зовсім
зникла з очей. Козаки розібралися зручно, і чайки, які підганяли міѣрними ударами весел, швидко помчали вниз по широкому Діпру.
На ніч козаки зазвичай зупинялися в хащі таємничих плавнів. Тут вони були в повній безпеці і почувалися вдома; не раз ловили вони тут рибу і полювали на птахів і кабанів.
Єдине, що докучало тут козакам — це комарі. Цілі хмари цих великих довгоногих розбійників обсипали й нещадно гризли козацтво; покусаний запорожець тільки чухав і посилав тисячі прокльонів на адресу своїх катів, але захистити себе від них нічим не міг. Дим вогнищ звичайно відігнав би цих настирливих нас'комих, але від цього кошти доводилося відмовитися, оскільки вогні запорожців могли бути помічені татарами, які, здогадавшись за присутністю козаків у Низов'ях Дніпра про морський похід, що ними затіюється, перегородили б вільний вихід у море. З тієї ж причини до табору козаків не дозволялося співати, кричати, голосно розмовляти тощо.
Нічліг охоронявся „вартою“ (цієї вартових); час від часу в нічній тиші з гущавини очеретів лунав дзвінкий крик дергача, на який з різних боків відповідали друпі:—то повірялася варта.
Часті набіги запорожців змусили турків побудувати біля гирла Дніпра невелику фортецю Кизикермень, яка мала перешкоджати козацьким чайкам виходити в море; з бійниць фортеці грізно дивилися на воду жерла гармат, завжди готових знищити помічену флотилію запорожців. Крім того, турки загородили Дніїр у самого Кизикерменя ієпями, які проте не цілком досягали мети, тому що за своєю тяжкістю відвисали, і дрібносидяпі легеня чайки могли вільно пропливати над ними. Козаки все це чудово
Ве знали, а тому, вибравши глуху ніч, у повній темряві прослизали повз фортецю, не виявивши себе ні сплеском води, ні брязнув про ці веслом: варто було тільки благополучно вийти в море, а там на своїх швидкохідних чайках козаки мало кого боялися.
Ось і море! Як широко і далеко видно довкола. Здається, що небо й вода зливаються на місце, — не розбереш. де закінчується перше і починається друге. З тихим гуркотом котяться одна за одною хвилі, мірно похитуючи чайки; хмари швидко ковзати по небу, сонце грає променями в бризках води, а сама вона чи то синя, чи зелена, а в глибин» точно чорна, гірко-солона, неприємна на смак.