Зі сходу ця гірська маса відокремлюється від сучасних пагорбів глибокою ущелиною, званою „Вегулівською трубою“. Ще нижче, за течією Волги, туриста вразить долина, відома під ім'ям „Морквашинського буєрака“; Тут, у затишній низин, спотиліючи старовинне селище Моркваші, а з двох боків біля нього височіють ціі височини, з яких одна — обривчаста — відрізняється надзвичайно своєрідними контурами. Між Жегулівською трубою і Морквашинським буєраком, на скелястому березі, здіймаються вгору кілька окремих веригін; з них отмЪгим "Дівочі курган" і "Два брата"; кожна з них височить над рівнем Волги на 100 занадто сажня. Далі, поблизу Морквашів, піднімається окремою скелею згадана вже височина, що хизується оригінальними обрисами: це - окрема скеля, звана "Лисою горою"; вершина його, що нависла над Волгою урвищем, лежить на 125 сажнів висоти над рівнем річки. Існує віддане, що на Лису гору сходив Петро Велів, який і написав там на камені „1790 р.“ Напису цього тепер немає і сліду, тож туристи відбивали його по шматочках і розтопили на згадку.
За Лисою горою на схід, до самого "Ширяєвого буєрака" тягнеться майже безлюдний скелястий берег, там і там прорізаний глибокими ущелинами. А
ще далі, вже навпроти «Царьового кургану», лежалого нижче, і про якого мова буде в кінці справжнього розділу, Жегулі повертають на південь і потім на захід.
Життя у горах порівняно мало; на всій 90-веретній протяжності є якось чотири-п'ять селищ, які, звичайно, не в змозі оживити величну і дещо сувору красу Жегулів. Та по суті й селитися то тут було б нелегко: гори так круто обриваються до Волг, що тільки колись видається внизу вузька берегова смуга, та й та, зрозуміло, заливається в повінь водою. На західній стороні цибулі протікає річка Уса; біля села Переволоки вона дуже близько підходитиме до Волг, від якої відділяється всього триверстним простором; у цьому то мете, під час воно, розбійники перетягували свої човни з Волги на Усу (звідси назвали села), а на протилежному кінці цибулі знову спускали їх у Волгу; таким чином Самара залишалася в сторони%, але купечесшая суду, благополучно проминання Переволоку і Самару, зазнавали несподіваного нападу розбійників вже поблизу Ставрополя.
Цікаві своєю картинністю, Жегулі чудові і в історичному відношенні. Якщо взяти до уваги, що в минулі часи тутешні ліси були непрохідні, дороги тут не існувало, населене суцільно складалося з розбійників і волоцюг, то стане ясно, чому ігулі в колишні часи викликали так багато страху і чому про них склалося так багато дивних легенд. Сама природа, створюючи УВегулі, ніби задалася наміром створити саме першокласне розбійницьке гніздо. Починаючи з ХУТ в'яка, на всьому протяжний Волги не було місця страшніше Жегулів..