Судорабо, звичайно, завжди симпатизували набагато більше розбійникам, чим своїм господарям, а що стосується бурлаків, то вони дуже часто діяли прямо таки за одне з розбійниками, колишніми їх вірними заступниками в багатьох випадках. річної адміністрації і взагалі не до місцевої влади, а до розбійників вони знаходили більш симпатичний їм суд над господарем-кривдником;
там виходив сухий з води, а судь жегулівських молодців був стислий і зручний для бурлаків: винного судногосподаря, або прикажчика, якщо не вбивали, то по малої міри драли на палуб найжорсткішим чином при регіт бурлаків-скаржників.
Дуже багато судногосподарів, бажаючи задобрити своїх робітників і бурлаків своєчасно, ще задовго до УВегулів починали щедро пригощати їх горілкою і годувати до відвалу; весь знав, що найменша скарга бурлаків, принесена жегулівським молодцям, може принести дуже сумні для нього результати, а тому інший судогосподар, що був справжнім аспідом на всьому протязі нижнього плесу, робився батьком і благодійником своїх робітників вже вірить за 200 до Же. Якщо траплялося на шляху, що з судна, що повзуло по Волзі, виднілося, як грабували інше судно, зупинене розбійниками, ні про яке подати допомоги не могло бути мови; цього не зробив би жоден судогосподар зі страху (будь-якому своя сорочка ближче до тіла) і не допустили б нікуди суднороби та бурлаки; кожен у цих спучах міркував так: „його грабують, а що ж із того?
Селянство, що заселяло Самарську цибулю, ставилося до розбійників приватно байдуже, а найчастіше співчутливо. Загалом усе воно поголовно боялося гніву жегулівських молодців, гніву, що могло завжди пустити на вітер і вдома, і все майно селян. Тому, коли уряд вживав енергійних заходів для викорінення розбоїв і обіцяв великі грошові нагороди за впіймання розбійників, від меєтних селян він майже не бачив допомоги. Воно й зрозуміло! Яка вигода була б селянам того чи іншого села, хоч би за велику нагороду, видати уряду розбійників, що мирно розгулювали по селищах, якщо вся селянин знав навірне, що ніяке начальство не врятує потім села від досконалого спалення її до попелу. Всякий знав, що за виданими і спійманими десятьма розбійниками стояла сотня молодців, що розгулювали на свободу, здатних відзначити за своїх товаришів. Дуже природно тому, що владі доводилося зважати і вдаватися з розбійниками тільки за допомогою посланих проти них загонів; між цими загонами і жегулівською вольницею відбувалися часом пц'лі битви, які далеко не завжди закінчувалися на користь урядових солдатів.