На засіданні виконкому повітової ради Харьківської губернії 13 вересня 1920 р. обговорювалися два питання: 1) про забезпечення армії і 2) про заготівлю дров. Згідно з постановами Ради Народних Комісарів, кожна дільниця відповідно до своїх можливостей повинна була здати певну кількість деревини та провіанту. Представник повідомив, як на одній дільниці селяни відмовилися допомогти з вирубкою лісу, бо не отримали зарплату. Він вважав за потрібне, принаймні, дати селянам обіцянки про доставку їм товарів, після чого вони, ймовірно, допоможуть. Без такої допомоги селян неможливо було б отримати необхідну кількість деревини. Інший представник говорив про те, що в лісах були ватаги чоловіків, що ускладнювало селянам вирубку лісу. Треба було б спонукати селян прогнати ці банди, але селяни цього робити не хочуть. (Причина, чому селяни не хотіли цього робити, полягала в тому, що багато хто з них сам належав до цих «банд».) Був також виступ делегата відділу опіки поранених солдатів польського та врангелівського фронтів. Він описав нещастя поранених у страшних фарбах, щоб переконати представників Виконкому Рад надіслати їм засобів до життя в більших розмірах, ніж раніше.
З цих розповідей стає очевидним, що ділові та політичні функції Рад обмежені певним обмеженим полем, за межі якого вони не можуть вийти. Здебільшого це не організація, яка працює знизу до верху, а, навпаки, згори до низу», і навряд чи могло бути інакше для держави з воєнним управлінням своїм національним господарством.
Для селян це управління згори часто виявляється гнітючим і неугодним, якщо не вживати сильнішого терміну. Це чітко виявляється в радянській комуні, де адміністрація в багатьох випадках знаходиться не в руках місцево обраної ради чи управителя, а в руках особи, обраної Вищою Радою Народного Господарства або сільськогосподарським комісаріатом. Таким чином, селяни почуваються зовсім не вільними. По-перше, маєток знаходиться в руках держави, як ми вже показали. Селяни не відчувають себе власниками землі, яку обробляють. По-друге, призначений управитель часто веде режим, який можна порівняти з режимом колишнього землевласника. Так читаємо в «Правді», відомій більшовицькій газеті, від 1 липня 1919 року, № 141:
«Керівник («Совчос») часто схожий на собаку на сіні, який сам не їсть, але й нікому не дає їсти. Весь заклад перебуває в стані розвалу. (Мається на увазі радянський заклад в уряді Твері.) Керівник, колишній землевласник, — брудний, занедбаний старий меланхолійного вигляду, який, здається, вже належить.