Профспілкова вимога незалежності як від партії, так і від держави виявилася останнім часом і серед партійно-комуністичних профспілок. На з'їзді залізничників влітку 1920 р., коли було обрано Виконавчий комітет профспілки у складі 20 чоловік, половина виступала за самостійність профспілок, тобто за те, щоб останнє слово в справах профспілок залишалося профспілкам, а не партії. І все одно всі обранці були членами партії. Особи, які не є членами Комуністичної партії, не можуть бути обрані до виконавчого комітету жодної профспілки. Оскільки тепер цей виконавчий комітет мав обрати голову, вони не могли погодитися, оскільки десять із них належали до однієї течії, а десять належали до іншої течії, і кожна течія, природно, бажала одного свого головою. Як випливає з цього, відраза членів профспілки проти партійного правління зростає. Але такою ж мірою, як це відбувається, синдикалістські та промислові ідеї набувають впливу, і вони вимагають абсолютної незалежності профспілок від партії.
Через суверенітет партії над профспілками забороняються дії профспілок, які виступають проти партії. Оскільки партія також має кермо держави в своїх руках, кожен напад профспілок, спрямований проти партії, також спрямований проти держави, і навпаки.
Так, наприклад, був страйк пекарів у Москві. Пекарі вимагали більшої пайки хліба. До цього часу їх було стільки ж, скільки населення Москви, тобто 1 Іб. або 400 грамів щодня (.88 Ib. Американська вага). Але військові пекарі мали 4 Іб. хліба на день, це був військовий пайок. Тепер інші пекарі вимагали стільки ж. Їх вимога була б більш справедливою, якби вони зайняли позицію, що військові також повинні були отримати не більше 1 Ib. Удар не свідчить про високий моральний рівень. Уряд, природно, не задовольнив вимоги пекарів, і пекарі страйкували. Слід зазначити, що секретарем спілки пекарів був анархо-синдикаліст на прізвище Н. Павлов. Про заходи, вжиті урядом у цій справі, повідомляє «Правда» від 19 червня 1920 р. так: «Пленум спілок розглянув це питання як урядовий орган. Тов. Мельничанський,