Більшовики в Москві бачили небезпеку, яка загрожувала їм з України. Було ясно, що контрреволюція, яка підняла голову в таких різноманітних формах, не задовольниться Україною, а пошириться далі на Центральну Росію. Власне, пізніше Дєнєкін виїхав далеко за межі України. Він зайняв Орел і стояв перед Тулою, останнім стратегічно важливим пунктом перед Москвою. Але тепер метою радянського уряду було повалити всю іншу владу в Центральній Росії і встановити єдину радянську владу Комуністичної партії. На шляху цієї політики став селянський рух під керівництвом Махно. Економічно вони були залежні від України. Середня і Північна Росія потребували українського хліба та цукру. Центральна і Північна Росія індустріально розвинені вище за Україну, але через війну і революцію вони настільки збідніли, що вони не могли вступити в чисто економічний обмін з незалежною Україною, а мусили політично злитися з цією країною. Крім того, не можна було б дозволити Махно стати надто сильним, бо так само, як і Денекін, рух Махно міг переповнитися в Центральній Росії, і цьому потрібно було запобігти. Дуже хиткою була позиція більшовиків і щодо становища в Україні. Реакцію довелося збивати. Цього не можна було зробити без українських селян і робітників. Але вони підозріло ставилися до більшовиків, хоча йшли разом з ними на злом реакції. Більшовики потребували селян, але прагнули стати господарями свого сепаратистського лібертарного руху. Денекіним вони могли відкрито битися з Червоною Армією. Він був реакціонером, і селяни, і робітники теж були проти нього. Але Червона Армія була недостатньо сильною, щоб подолати Денекіна. Для цього їм потрібні були селяни і Махно. На початку, приблизно в кінці 1918 — на початку 1919 р., реакційна хвиля царського генералітету була ще не такою небезпечною і не такою потужною. Влада селян була сильнішою. Але відкрито боротися з ними не можна було, не дійшовши з ними повного розриву, тому що селяни були їм дуже потрібні, в першу чергу для продовольства, а в другу - для допомоги Червоній Армії проти контрреволюції.
Більшовицькі плани полягали в тому, щоб селянську армію чисельністю 50—70 тис. осіб залишити в Україні і, наскільки це можливо,
перебуває в бездіяльності. Це можна було б зробити досить безболісно. Брак зброї та боєприпасів, який уже на початку повстань викликав такі трагічні наслідки, знову став помітним. Це було одне з найслабших місць селянської армії. Це більшовики знали. Мачно просив у Радянського уряду зброї та боєприпасів. Він звернувся до Дебенка, старшого командувача Червоної Армії Криму. Дебенко затримав доставку боєприпасів і вперше в лютому 1919 року дав йому єдиний вагон патронів.