утворював похмуру рису в спустошеному краєвиді. На артилерійських коней було накладено стільки додаткової роботи, що ефективність батарей була дуже серйозно знижена. Лорд Лукан заперечив проти позиції, обраної для кавалерії після битви під Інкерманом, оскільки вона була настільки віддалена від гавані, що загрожує постачанню фуражем. Згодом причина виявилася в тому, що генерал Кенроберт, передбачаючи повторну атаку на той самий пункт і вважаючи, що сама присутність кінноти може стримати ворога, коли його розвідники повідомлять про це, переконав лорда Реглана розмістити їх у цьому кварталі. Передчуття лорда Лукана швидко здійснилися. Перед кінцем листопада до сусідніх артилерійських таборів увірвалися ворохі кавалерійські коні, які шалено скакали під звук кормової труби та вихоплювали, не стримуючи палиці чи каміння, сіно та ячмінь із самих морд правильних власників. Боляче було спостерігати за божевіллям створінь у їхніх перших муках голоду, ще боляче спостерігати за їхнім тихим стражданням у виснаженні, яке наступило. Засобів (крім видалення табору) здавалося немає. Робота, пов’язана з важкою працею через болота до Балаклави, щоб отримати власний корм, була настільки великою, що багато коней тонули й гинули під час кожної подорожі; з кожним днем ті, хто вижив, стають слабшими та менш придатними для зусиль; кожну морозну ніч холод супроводжувався загибеллю номерів.
Наслідком усіх цих страждань стало те, що наприкінці листопада ми мали майже 8000 чоловіків у лікарні. Дорога туди була для багатьох фатальним випробуванням. Піднятий з грязі лікарняного намету, загорнутих у мокрі ковдри, хворих посадили на коней, похмурий загін; деякі із заплющеними очима й почервонілими щоками, мало що відрізнялися від трупів верхів; дехто стогнав на ходу й майже був готовий у своїй втомі послабити свою рукоятку й поховати свої проблеми в болоті під ним; якісь охоплені лихоманкою, блискучі широко розплющеними очима, позбавленими здогадів, для яких перехожі, якщо вони взагалі бачили їх у їхніх поспішних, божевільних поглядах, існували лише як додаткові фантоми, що переслідували їхній марення. Прямуючи до великої лікарні Скутарі, примарний потяг плив би далі, пробираючись і прослизаючи повз вмираючих коней, напівпохованих биків, скелетів і трупів на різних стадіях гниття; повз уламки арабасів, убогих чоловіків з оберемками, які тижнями спускалися за одягом, який їм був потрібний, вози мертвих турків, що прямували до тієї ями біля дороги, яка мала стати їхньою гробницею, артилерійські вози, що поверталися в сутінках із фуражем, за яким вони вирушили на світанку, — і далі, завжди крізь глибоке багно, до місця посадка.