ми не тільки не виявляли жодних ознак наміру підтримувати цю політику силою зброї, але вважалося, що ми як народ поглинені тими комерційними пошуками успіху, однією з дуже сприятливих умов яких є мир; тоді як, ніби щоб підкреслити цей уявний стан почуттів, лорд Абердін, наш прем’єр-міністр, став відомим своєю огидою до будь-якого курсу, який міг би схилятися до вдавання до зброї. Усі ці міркування змусили царя повірити, що випала нагода втілити в життя ідею, яку він передав британському уряду під час свого візиту до Англії в 1844 році. Висловлюючи своє переконання, «що для спільних інтересів Росії та Англії, щоб Османська Порта зберегла себе в стані незалежності», все ж «вони не повинні приховувати від себе, скільки елементів розпаду містить у собі ця імперія: непередбачені обставини можуть прискорити її падіння»; і звідси він дійшов висновку, що «небезпека, яка може виникнути в результаті катастрофи в Туреччині, буде значно зменшена, якщо Росія і Англія дійшли згоди щодо спільного курсу». Саме в унісон з цими висловлюваннями він звернувся до сера Гамільтона Сеймура, британського посла в Санкт-Петербурзі, четвертого січня 1853 року, ця притча стала історичною.
Тим часом між Росією і Туреччиною вже існував привід для суперечки. Між монахами Грецької та Латинської Церков у Святій Землі довго плекалася заздрість — хто з них повинен
6 Те, сварка церков.