На це вторгнення султан міг би справедливо відповісти зустрічним оголошенням війни, і войовничий дух його народу був настільки піднятий, що зробив крок неминучим. Але західні держави, прагнучи зберегти мир, зупинили його на мить, тоді як представники Франції, Англії, Австрії та Пруссії зібралися на конференції у Відні, сподіваючись знайти спосіб відвернення війни. Вони склали дипломатичний документ, відомий як Віденська нота, який, у їхньому прагненні заспокоїти царя, був сформульований у термінах, які можна було витлумачити як санкціонування його претензій, і які він справді (як австрійський уряд вдався до способів переконатися) прийме. Отримавши цю ноту, він відразу ж висловив свою готовність погодитися з нею. Відповідь турецького уряду була надана не так швидко, і посередницькі держави наполегливо вимагали, щоб це означало прийняття. Але коли надійшла відповідь, виявилося, що нота може бути витлумачена як повторне втілення небезпечних претензій царя, і що, якщо не буде внесено певних конкретних змін, Порта повинна відмовити в її згоді; у той час як лорд Стратфорд повідомив своєму уряду, що ці заперечення є цілком обґрунтованими. Це викликало необхідність нового листування, в ході якого вислизнуло, що російське тлумачення ноти підтверджує побоювання Порти. Держави-посередники, нарешті усвідомивши свою незвичайну помилку, зрозуміли, що їхня нота може вважатися такою, що підтверджує нові права втручання з боку Росії, а не просто (як досі прикидався цар) підтвердження.
io Tiirkey оголошує війну Росії.
лення старих привілеїв. Тому вони більше не могли підтримувати свою оригінальну Примітку; цар, зі свого боку, відмовився прийняти турецькі поправки до нього, і Порта відчула себе змушеною вимагати евакуації князівств протягом п’ятнадцяти днів із війною як альтернативою. Оскільки цей заклик проігнорували, 23 жовтня 1853 року між двома країнами настав стан війни; але деякий час ніяких ворожих актів не відбувалося, окрім зібрання та пересування їхніх відповідних сил.