користуватись найбільшими привілеями та увагою було питанням, яке незадовго до цього знову стало популярним. Питання, які викликали безпосереднє занепокоєння, першими з них мали увійти в храм Гробу Господнього в Єрусалимі чи мати ключ від Великої Вифлеємської церкви. Цар гаряче ставився до грецької церкви, головою якої він був і яка вважалася на нього своїм захисником; і можна сказати у відповідь тим, хто дивиться на суперечку як на дрібницю, що вона не здавалася російському народу, а отже, не могла здатися такою цареві. Французький імператор став на бік латинської церкви. Не можна припускати, що він міг спонукатися будь-яким забобонним або навіть серйозним почуттям на користь таких тверджень. Але він лише дотримувався політики, яку проводила французька монархія в 1819 році, під час подібного бродіння питання, коли вона претендувала на те, щоб діяти як спадковий захисник католиків на Сході з часів Франциска Першого, і тому він повинен бути виправданий у тому, що взяв свій курс лише з бажання робити те, що було ворожим або провокаційним щодо Росії. Кожен із цих суверенів намагався чинити тиск на султана, щоб той прийняв рішення на користь своїх клієнтів; і той нещасний потентат, від якого не можна було очікувати більш теплих почуттів, ніж толерантність до будь-якої з двох невірних сект, які кожен справжній магометан повинен відчувати з огидою, поставив собі за мету задовольнити обох суверенів і не образити жодного. Але його спроба, хоч і була розумною, була безрезультатною, і
Султан погоджується з претензіями царів. 7
Наслідком було те, що він лише частково задовольнив латинську секту, водночас викликавши в царя таке обурення, справжнє чи вдаване, що Микола негайно перекинув два армійські корпуси до кордону Дунайських князівств як погрозу, а одразу потому відправив князя Меншикова спеціальним посланцем до Константинополя, чиї інструкції, мабуть, були цілком несумісні з бажанням мирного врегулювання, бо британський посол описував мову його вимог як «суміш сердитих скарг і дружніх запевнень, упереміш із беззастережними вимогами щодо Святих місць у Палестині, натяками на якісь приховані наміри та загальним тоном наполегливості, що часом межував зі залякуванням».