флотів до Босфору, контроль над подіями вийшов з їхніх рук. Якщо Росія вирішить знехтувати моральним тиском їхньої присутності та, обурюючись їхнім входом у Босфор, помститися туркам, союзники більше не зможуть зберігати посередницьку позицію. Вони повинні стати директорами. Це було передбачено королевою, коли вона писала лорду Кларендону: «Королеві здається, що ми разом із Францією взяли на себе всі ризики європейської війни, не зв’язавши Туреччину жодними умовами щодо її провокації». Справедливість такого погляду на справу зараз стала очевидною. Турки, тримаючи більшу частину свого флоту в Босфорі, залишили в Чорному морі ескадру легких військових кораблів. 3 листопада він стояв на якорі в порту Сіноп, коли адмірал Накімофф атакував його шістьма лінійними кораблями та повністю знищив його разом із екіпажем чисельністю 4000 чоловік. Немає необхідності стверджувати, що росіяни перевищили свої права як воюючі сторони, щоб показати неадекватність цього удару. Хоча розбіжність сил позбавила її всієї слави, вона розбудила суспільне почуття, досі не надто прихильне до царя, до такого стану, який, звичайно, в Англії можна було заспокоїти лише зброєю. Довгий час англійці обурювалися кривдами, заподіяними туркам, посилюючись терпінням, з яким їх терпіли. Кожен наступний крок царя викликав усе глибше обурення. У початковій складності становище султана, під тиском таких могутніх суперників за нагороду, яка
18 Франція та Англія оголошують війну.