Нові страждання лежали в цьому останньому слові. Лежачи серед натовпу інших хворих і поранених, на голих дошках, у тортурах, млості чи летаргії, без належної їжі, ліків і догляду, їх спустили на зимове море. Їхнє покриття було мізерним, крен і падіння корабля були агонією для гарячкових і покалічених; замість тиші, чистоти, тиші, мовчазного кроку, які повинні бути навколо хворих, були такі звуки, які поети вигадували для регіонів проклятий — стогони, крики, благання, прокльони, напруження деревини, тупот екіпажу, хвилювання. Нерідко механізми перевантаженого корабля ламалися, і вони лежали, кидаючись, днями, пекло на воді.
Скутарі, жадана гавань, тижнями був самою кульмінацією та осередком страждань — переповнених стражданнями, переповнених відчаєм. У тих великих кімнатах і довгих коридорах лежали тисячі найсміливіших і найнещасніших людей. Стоячи в кінці будь-якої з галерей, що перетинали чотири сторони великої будівлі, можна було дивитися вздовж глибокої перспективи, давно зменшуваної перспективи горя. У два ряди лежали хворі ноги до ніг; мешканець кожного ліжка бачив, як його біль відбивається на обличчі його товариша навпроти; перед кожним стояла чергова жертва війни чи холоду, голоду чи епідемії. Або часто хворий читав на обличчі не розвиток лихоманки і не свинцевий тягар виснаження, а ознаки останнього відпочинку, до якого він сам поспішав. З кожним виходом сонця майже сотня бравих солдатів марили або втрачали життя; коли щелепи могили зімкнулися перед сьогоднішньою здобиччю, вони так само широко розкрилися для завтрашньої. Можна подумати, що з такою швидкістю могила, така жадібна, така необачна, виснажить свої жертви — що колись вона зяїтиме марно. Але ні — хворі стікалися туди швидше, ніж виносили мертвих, і все одно похмурий потік збільшувався, аж поки лікарні не були переповнені, тоді як ще швидше виливалися обтяжені стражданнями кораблі по Чорному морю, годуючи рибу мертвими.