Таким чином ворожа загроза виглядала так, що вона звернулася до Святих місць. Але, розглядаючи походження війни, не слід забувати, що єдине, чого цар стверджував, що вимагає — це володіння, а можливо, і монополія на певні релігійні привілеї, тоді як подія, яку він хотів прискорити, була чимось зовсім іншим і абсолютно непропорційним, а саме — розчленуванням Туреччини. Зараз це стало зрозуміло, коли султан поклав крапку негайній суперечці, приєднавшись до претензій Менщикова. Вирішене таким чином питання Святих місць більше не могло бути приводом для війни; те, що він забезпечив, так це можливість продовжити сварку, сплутавши нові вимоги з початковою суперечкою, і розбудити релігійні почуття в Росії проти Туреччини. Відповідно,
Росія висуває нові претензії.
Царський посланник, замість того, щоб прийняти поступку як завершення суперечки, висунув нову і більшу претензію, вимагаючи від султана приєднатися до конвенції, яка фактично дала б Миколі протекторат над усіма християнськими підданими Порти. Природу цієї вимоги так охарактеризував наш міністр закордонних справ лорд Кларендон: «Жоден суверен, належно ставлячись до власної гідності та незалежності, не міг прийняти пропозиції, які надавали б іншому, могутнішому суверену право захисту над його власними підданими. Чотирнадцять мільйонів греків віднині вважали б імператора своїм верховним покровителем, а їхня відданість султану була б не більше ніж номінально, тоді як його власна незалежність зменшилася б до васалітету». І справді, був жахливий прецедент, щоб попередити Туреччину, оскільки імператриця Катерина претендувала на подібний протекторат у Польщі, в якій вона дуже скоро знайшла спосіб поширити своє панування на її територію.
Таким чином, султанські міністри, без сумніву, за порадою та підтримкою нашого посла лорда Стретфорда, який здійснював контроль над нашими відносинами з Туреччиною виключно незалежного характеру, негайно відмовилися прийняти пропозицію Меншикова. На цю відмову цар відповів тим, що 2 липня свої війська перейшли через прикордонну річку Прут і зайняли Дунайські князівства; і наступного дня він видав маніфест, в якому заявив, що при цьому «його наміром було не розпочати війну, а мати таку безпеку, яка забезпечила б відновлення прав Росії».
Tke Віденська нота. 9