Таким чином, хід подій, що призвів до війни між Росією та Туреччиною, простежено, залишається прослідкувати кроки, за допомогою яких західні держави були залучені до участі в ній. Часто говорили, що Англія втягнулася у війну. Це було настільки правдою, що для нас не було ні гострої кризи, ні зіткнення великих національних інтересів, яке могло б скласти лише звернення до зброї. Наша участь у війні була результатом стану почуття, яке поступово пробуджувалося спостереженням за тим, що відбувалося на Сході, і за кроками, які британський уряд, маючи зовсім не воєнні наміри, повільно вживав, прагнучи доручити це активній підтримці Туреччини. До того часу (після висунення турецького ультиматуму), коли французькому та англійському флотам було наказано рухатися до Босфору, Англія могла обмежити свою участь сферою дипломатії. І те, що вона повинна була стати на бік Туреччини, не було зумовлено лише її традиційною політикою, оскільки уявні причини сварки між двома східними державами не були такими, щоб обов’язково мати.
Як Англія була втягнута у війну. 1 1
її від її позиції посередника. Що підштовхнуло її до курсу, так це знання того, що під цими підставами ховається справжній задум царя. Це стало ясно з його власних слів британському послу, про які вже повідомлялося, а також у різних розмовах у січні та лютому 1853 року. «Ми маємо на руках хвору людину, дуже хвору людину... Якщо ваш уряд був змушений вважати, що Туреччина зберігає будь-які ознаки існування, ваш уряд, мабуть, отримав невірну інформацію. Я повторюю вам, що хвора людина вмирає, і ми ніколи не можемо дозволити, щоб така подія застала нас зненацька. Ми повинні прийти до певне розуміння». Але цей погляд не залишився на самоті; це було виконано спонуканням. «Я можу лише сказати, що якщо в разі розподілу спадкоємства Османської імперії після падіння Імперії ви заволодієте Єгиптом, я не заперечу. Я б сказав те саме про Кандію: цей острів може вам підійти, і я не знаю, чому б йому не стати володінням Англії". Голос, який вимовив це, був голосом єдиного потентата, який був зацікавлений у прискоренні катастрофи, і який тоді взяв такий курс, який міг негайно призвести до неї. Справді, марні зусилля розкинути свою сітку на очах у тих, кого він таким чином просвітив. Але це здається ймовірним - дійсно. немає іншого пояснення — що він забув або випустив з поля зору цю повну демонстрацію своєї руки. Як це було природно для автократа, чия здатність до правління полягала в силі його волі, а не в його судженні, до якого він звик.
1 2 Як царя ввели в оману на війну.