Частина 4

Змочені проливними дощами погано зроблені дороги до таборів незабаром стали гнилими та непрохідними для коліс, і щоденні пайки армії доводилося розвозити мулами та в’ючними кіньми, а в багатьох випадках і самими людьми, які після двадцятичотирьох годин служби в багнистих канавах, якими тепер перетворилися окопи, часто опинялися забитими гострої потреби добути їжу, спускатися до Балаклави і назад, на відстань від десяти до чотирнадцяти миль, перш ніж вони могли сподіватися на відпочинок або підкріплення. На цьому їхні страждання не закінчилися. Хмиз, яким спочатку була вкрита земля, зайнята нашими військами, поступово, але швидко використовувався до останньої гілки для забезпечення паливом; і тепер, коли запаси були вичерпані, втомлений і виснажений солдат був змушений до кропіткого процесу викорчовування коріння, яке з кожним днем ​​ставало все важче виявити, перш ніж він міг приготувати собі сніданок. Яким би неймовірним це не здавалося на перший погляд, тепер є добре підтвердженим фактом, що протягом кількох місяців чоловіки були змушені смажити власну каву, яку через якусь незрозумілу помилку чи сліпу наполегливість у смішній рутині продовжували видавати їм зеленою. Втрата принца таємничим провидінням позбавила їх величезних запасів теплого одягу в той момент, коли вони були найбільш владно потрібні; і, якщо транспорт для продовольства було важко дістати, а часто й неможливо було дістати, то легко зрозуміти, що курені, які прибули до Балаклави, мали невеликі шанси дістатися до фронту, де, як відомо, навіть до повернення весни більшість армії все ще була під обстрілом. Часом погода була настільки суворою, холод таким нестерпно лютим, що ті, хто був підданий йому, сумно, але серйозно обговорювали, чи не вистачить ще кількох градусів падіння барометра, щоб знищити до останньої людини залишки найкращої армії, яка коли-небудь залишала ці береги, і продемонструвати, у величнішому та жахливішому масштабі, повторення жахливого. катастрофа, яка спіткала нещасливу експедицію в Кабул. Випадки обмороження, найтяжчого опису, тепер стали звичними для табору, і чоловіки фактично йшли на службу босими ногами, тому що не могли довше заставляти їх, опухлих і покалічених, взути їх у пошарпані та гнилі черевики. Не дивно, що в умовах такого ускладнення жалюгідності й страждань хвороба й смертність мали розвинутися до тривожної міри; що лікарні повинні були стати переповненими, а могильники задихнутися. Але це завжди буде предметом вдячного подиву та захопленого захоплення тим, що, оточені злиднями, хворобами та смертю, непохитна стійкість війська ніколи не була похитнута, що вони все ще боролися і все ще витримували; «рідко», як це було найбільш щасливо висловлено, «зневіряючись і ніколи не впадаючи у відчай»; все ще дивлячись на єдину велику мету і розмірковуючи зі спокоєм і покорою про всі випадки, крім одного — зняття облоги. Справді, така ідея, здається, ніколи навіть не виникала, або, якщо виникала, була відкинута з обуренням як альтернатива, гірша за найгіршу, яка могла статися. У грудні та січні лихоліття армії досягло апогею. Незважаючи на всі зусилля з боку комісаріату; незважаючи на щиру допомогу, надану французами, які самі постраждали гірше, ніж будь-коли було відомо, але чисельна перевага дозволила їм використати значну кількість людей, щоб допомогти нам у прокладці доріг і в доставці їжі та палива на фронт; незважаючи на щедрість і самозречення полкових офіцерів, які в незліченних випадках приносили в жертву своїх битих коней подібним предметом і щипали себе, щоб сприяти комфорту тих, хто був під їхнім командуванням, сам голод тепер часом додавався до довгого списку солдатських страждань.