22 лютого насичений подіями як день, коли перша частина нашої армії покинула ці береги для участі в майбутній війні. Рано вранці Саутгемптон представив незвичайну сцену хвилювання. О пів на дев'яту перший батальйон гвардії Колдстріму прибув із Чічестера й негайно сів на корабель Оріноко. Незабаром після десятої години третій батальйон гренадерів, який прибув з Лондона поїздом, спустився до доків і був посаджений на борт «Ріпона» та «Манільї».
Якийсь час три кораблі стояли нерухомо, але о другій годині тоненький клубок диму з маленької Манілли нагадав про реальність сцени, коли вона неквапливо випливала з доків. Liipon не забарився, і о п’ятій «Оріноко» зважив, маючи на борту генералів Бентінка та Ейра.
Ніхто, хто був у Саутгемптоні того ранку, навряд чи забуде цю сцену. Можливо, відхід жодного війська міг би викликати таку саму глибину почуттів, як гвардійський.
Інші полки через визначені проміжки часу залишають Англію, щоб прийняти відведену їм частину іноземної служби, але, за винятком особливих випадків, гвардія завжди залишається вдома. Вони, так би мовити, є невід’ємною частиною нашої домашньої свити, постійною частиною наших щоденних прогулянок Лондоном. «Вартові йдуть», — казали люди; "це схоже на роботу". Пишність сцени злилася з болем. Хто міг байдуже дивитися на ридаючу скорботу матерів, дружин і сестер і на більш тиху, але не менш зворушливу скорботу солдата, коли він залишив, можливо, назавжди, «все, що робило життя дорогим»?
Коли я пишу, мені все ще здається, що я відчуваю міцну хватку і бачу бліде обличчя багатьох героїв, чия хватка тепер назавжди розслаблена, а обличчя назавжди зблідло! Постійне просування під Алмою, шалена рукопашна битва під Лікерманом і більш непомітна, але не менш смертельна рука хвороби спричинили сумний хаос серед тих відважних людей, які поєднали залізні душі з плотськими серцями.
За цим першим загоном військ швидко пішли Гімалаї з другим батальйоном кіѣлів і 93-м полком; загальна кількість людей, що взяли на борт, перевищувала 1200, і кожен з них, як можна з упевненістю стверджувати, насолоджувався ступенем комфорту та легкості, про які не знали й не мріяли їхні хоробрі попередники у Війні на півострові, довірившись «ніжній» милості божевільних вітрильних транспортів.