Тепер полковник Ліндсі з особливою хоробрістю очолив атаку на юсійців, які незабаром повністю відступили, а гвардійці, до яких приєдналися чоловіки з усіх видів полків, підбирали амуніцію у мертвих і вмираючих ворогів, з яких вони стріляли у величезні колони, що відступали, спричиняючи їм найстрашнішу бійню. Підбадьорюючи один одного та захоплені невимовним ентузіазмом, славетний маленький гурт зайшов надто далеко й зробив не виявити їхню помилкову позицію, поки деякі з їхніх людей не впадуть застреленими ззаду. На мить здалося, що резерви, не помічаючи їх, стріляють у них; але наступного дня пролунав крик: «Євсіанці — ми відрізані!» «Я бачив, — каже офіцер, якому пощастило втекти з цього жахливого загону, лише для того, щоб пізніше того ж дня взяти участь у ще одній і більш вирішальній атаці, де він знову, здавалося, мав чарівне життя, — я бачив море російських кашкетів навколо себе, і ліра була величезною». Ті з його товаришів, яким вдалося, як і йому, відновити свій відчайдушний шлях, тепер приєдналися до армії, яка збирала кілька людей, і всі вони, отримавши свіжі боєприпаси, на чолі з герцогом Кембриджським знову рушили в атаку. Тут, як і раніше. Гвардійці та лайнери були змішані разом і утворили, так би мовити, один полк; бо в темряві й сум’ятті, спричинених туманом, і з кожним рухом, утрудненим густим хмизом, який у той час покривав усе поле, окремим особам було неможливо згуртуватися до своїх відповідних корпусів; і єдиною думкою в кожному серці було те, в якому напрямку може бути ворог, якого слід атакувати, чи товариш, якому потрібно допомогти. П'ять батальйонів, надісланих генералом Канробертом під командуванням генерала Боскета, прибули на місце дій і зайняли місце праворуч від британців. Це була кульмінаційна точка битви. Французька піхота складалася з батальйону зуавів і деяких інших військових; і ці чудові війська тепер енергійно атакували вістрям багнета євсіян, які вже колихалися. Тричі й знову вони з неймовірною палкістю кидалися на близькі й важкі легіони московитів, але лише після третьої атаки впертий ворог нарешті похмуро відступив і здав землю, яка була вкрита його власними вбитими й пораненими.
Полковник Ґамбіє був поранений під час того, як підняв свої дві вісімнадцятифунтові гармати, але командування ними перейшло до полковника Діксона, офіцера, який справлявся з ними з таким смертельним ефектом, що було видно, як довгі смуги орали крізь колони Еусія під час кожного пострілу; і ворожі гармати, які намагалися відповісти, були швидко демонтовані та зроблені марними.