Джерелом була військова спроможність і пекухарська організація запорізьких козаків значний інтерес і запит серед сучасних військових авторитетів. Багато авторів вісімнадцятого сторіччя — зовсім не знаючи про їхній справжній стан — порівнювали ці знамениті прикордонні війська з військовими лицарськими орденами, такими як Лицарі меча в Литві чи навіть Мальтійські лицарі. Інші порівнювали їх із «вільними лучниками» Карла Сьомого або «військовими колоніями» Спарти та ранніх грецьких держав. Як зазначає Лесур, більш розумну та сучасну паралель можна знайти в тій дивній республіці флібустьєрів, які майже одночасно заснували свою піратську державу серед островів Вест-Індії. Якщо це порівняння є певною несправедливістю щодо запоріжців (яким треба віддати заслугу в стримуванні, у критичний час, спустошення мусульманських загарбників), воно буде виглядати більш розумним, якщо розглядати його у світлі нестерпної неприємності, до якої їхні претензії призвели пізніше. Бо в той час, як козацькі поселення, як ми зараз побачимо, були з часом поглинені цивілізацією їхніх російських сусідів, «Вільні товариші» січі відмовлялися будь-яким чином пристосовуватися до нових способів життя, необхідних у зв’язку з проходженням прикордонних умов.
Ще довго після того, як їхня територія опинилася в оточенні мирних землеробських колоністів, запоріжці продовжували жити своїм бурхливим життям, як і в ті часи, коли татарські набіги майже щогодини загрожували громаді.
Наскільки відомо автору, жоден історик ніколи не намагався простежити розвиток грубої системи острівних форпостів доти, доки вони не об’єдналися у славнозвісне військове братство напівнезалежних запоріжців, або, як вони загалом називали себе, «Вільна і незалежна громада за порогами». * Тим не менш, історія тривалої боротьби між Польщею та Росією за родючі провінції України в значній мірі пов’язана з діяннями цієї бурхливої фракції серед козацької «нації». Щоб скласти справжнє уявлення про зовнішній вигляд знаменитого «свербіжчини або твердині, слід уявити скоріше табір або зібрання грубих хатин, поставлених серед галявини в лісі. Їх захищали пороги Дніпра або грубі земляні укріплення, які нічим не нагадували середньовічну фортецю. Великі сараї або казарми, побудовані з молодого дерева, покриті кінськими або коров'ячими шкурами, укривали гарнізон і поділяли його на певні частини або годинники. Члени кожної години спали під одним дахом, їли хасджію або гречану їжу з одного великого чайника, насолоджуючись спільним бурхливим сімейним життям. Незважаючи на залізну дисципліну, яку вимагало їхнє оголене й небезпечне становище, уряд Сітча ревниво підтримувався на найдемократичнішому рівні.