Козацтво південних степів склало (як ми побачимо згодом) тривалу епопею героїчного опору посяганням самодержавства. Якщо їхня недовіра до нескінченної покірності класу моджіків часто робила їх у минулому сліпим знаряддям реакції, то їхня лояльність до Царства ніколи не означала відмови від привілеїв, гарантованих їхній власній касті.
У той час як організація нинішніх козацьких військ є результатом системи, яку загалом можна назвати «демократично-феодалізмом» — т. е., популярна система землеволодіння в обмін на військову службу для старого режиму — їхні основні традиції були по суті вільними та республіканськими. Незважаючи на свою давню відданість царю, козацькі війська — і особливо ті, що стояли при імператорському дворі — були одними з перших, хто підняв прапор повстання під час конструктивних змін у березні 1917 року. Повернення козаків на бік народної влади було лише логічним наслідком цілої тенденції їхньої історії.
Для того, щоб зрозуміти значення нинішнього козацького руху на півдні Росії та різницю, яка відокремлювала колишніх «Вільних людей»* Російської імперії від мужиків чи селянства півночі, необхідно трохи знати їх історію та походження.