через прихильність до православної церкви та російської справи, відіслав пашу назад до Константинополя з негативною відповіддю. Однак неприємний випадок затьмарив гідність цієї благородної дії та патріотичний союз, який вона скріпила. Не встиг турецький посланець досягти меж османських володінь, як на нього накинулася група запоріжців, які таємно стежили за його походом, поки він не перетнув кордони, де його захищали закони гостинності. Повернуті подарунки потім відносили назад як здобич на січ. «Відмовляючись від цієї дії, запоріжці шляхом характерних міркувань все-таки вирішили, що залучені товари тепер повинні вважатися «чесним призом», і як такі вони були належним чином розділені між усією компанією!
Щоб дати негайний доказ їхньої ревності до союзу з Росією, таким чином безповоротно відновленого, було негайно здійснено набіг на нещасні провінції польського кордону. Безладна різанина, що почалася, попередила росіян про небезпеку надання занадто великої свободи запоріжцям. Уряд вживав заходів, щоб багато в чому обмежити знамениті «вольності» січі. Таким чином «Вільні товариші» були змушені вперше прийняти контроль російської старшини, яка стояла в їхньому середовищі, тоді як рада, що складалася з трьох росіян і трьох козаків, була поставлена під командування територій, призначених їм в Україні.
З попередніх абзаців видно, що старі ознаки січі — прикордонного гарнізону, стягненого з козацьких прикордонних поселень України для захисту від набігів татар — на той час зовсім зникли. Запоріжці з часом перетворилися на організовану банду прикордонних хуліганів, які прагнули лише якнайвигідніше продати свої послуги. Крім того, їхня поведінка протягом років спілкування з Портою віддалила їх від старих сусідів. Сумнівно навіть, чи справжнє «козацтво» в їхніх лавах являло собою якийсь елемент, окрім покидьків і непоправних українських козацьких сіл і хуторів.
Останній випадок, коли запоріжці регулярно використовувалися як помічники російського уряду, була війна, що спалахнула між Росією та Портою. Відкрите порушення Прутського договору наступниками Петра, імператрицями Єлизаветою та Анною, не залишало для султана іншого шляху, крім війни. Під час відомих походів, спланованих генералом Мінніхом, турецькі провінції Чорного моря та території хана Криму були захоплені та спустошені. Майже вісім тисяч запоріжців розділили труднощі та нестатки експедиції, а знання своєрідної тактики ведення пустельної війни зробили їм велику заслугу.