Фруктові сади, гілки яких ледь не ламаються від ваги плодів, і зрідка виноградник, що дає п’янке козацьке вино, свідчать про придатність цього багатого степового краю для будь-якого землеробства. Є, однак, і інший бік картини. Часто на багато кілометрів земля лежить під паром або розкішним пасовиськом для стад великої рогатої худоби, овець і міцних маленьких козацьких коней, серед яких час від часу з’являється сухорлявий апокаліптичний силует верблюдиці та її незграбного потомства. Час від часу вид пшеничного поля, що простягається на його широкому мерехтливому просторі до туманного обрію, дає зрозуміти справжні сільськогосподарські можливості Дону, але цей останній метод землеробства «оптом», нагадуючи Америку чи канадські провінції на Заході, жодним чином не є корінним для ґрунту. Навіть знаряддя, які використовуються в цій формі землеробства, є американськими або дешевшими та тендітнішими німецькими імітаціями американських моделей. Козацький капітал часто зацікавлений у розвитку цих хлібних угідь, але навіть заможний козак-господар все одно безмежно віддає перевагу ручному господарству. Власником багатьох таких широких гектарів є швидше за все, його знайдуть мотижником саду перед його власними дверима, або, ще краще, якщо його багатство дозволяє, він любить їздити серед своїх патріархальних отар і черед. Експлуатацію своєї степової спадщини він залишає більш механічно налаштованому фермеру інопланетної раси. Таким чином, найбагатші прибутки «чорноземної» смуги отримують не корінні Донські, а північноросійські мужики, а то й татари чи вірмени.
Налагодження стосунків між козаками-власниками та некозаками-емігрантами, які зараз обробляють величезні простори родючих земель, якими володіють «війська», є однією з найважливіших проблем, які чекає майбутнє. Чи малоземельні селяни, які є орендарями такої кількості найкращих козацьких сільськогосподарських угідь, погодяться з поширенням сучасних ідей залишитися у відношенні орендарів до громади, виглядає дуже сумнівно.