Перші роки правління Петра I були стурбовані серією повстань чи заколотів у козацьких територіях Дону, які, хоч і закінчилися жорстоким покаранням ватажків, показали рішучість цієї важливої гілки «вільного народу» не допустити, щоб їхні привілеї були перекреслені зростаючою силою самодержавства.
Як і в попередні два століття, втеча або еміграція їхніх кріпаків із маєтків хояр на півночі продовжували викликати побоювання російських дворян. У перші роки XVIII століття було підраховано, що поклик волі і вільної землі привернув до козацьких поселень Дону близько 30 000 кріпаків. Цар Петро Великий, чиї далекосяжні реформи не передбачали негайного поліпшення долі селян чи умов кріпацтва, тепер вирішив послати князя Долгорукого, щоб змусити цих втікачів повернутися. Тоді як донські козаки спочатку формально підкорялися владі в
Лем, який виник через захоплення його козаками перської царівни, наділеної такою надзвичайною красою, що її чари загрожували відвернути увагу ватажка бандитів від його кровних обов’язків і навіть посіяти розбрат серед усього його війська. Щоб усунути цю небезпеку для своєї справи, Стенька віддав у водяну могилу свою надто захоплюючу здобич зі Сходу, на велике задоволення своїх послідовників і зміцнення власної народної репутації.
Царський посланець, вони приватно постановили в урочистій змові підтримати нових супутників, які таким чином віддано шукали їхнього захисту. Долгорукі спочатку зустрів незначну опозицію. Але під час зворотного шляху, коли він був обтяжений військом полонених, він потрапив у козацьку засідку, де селяни були звільнені, а його військо майже знищено. Той факт, що ватажка цього штурму, козак Була, згодом був обраний гетьманом, додав нової провокації до попередньої поведінки донських козаків.
Результат цих подій не застав себе довго чекати. Петро, розуміючи, що будь-яка слабкість, яку він може виявити у вирішенні ситуації, може закінчитися загальним повстанням провінцій України, послав іншого князя Долгорукого зі свіжими військами, щоб помститися своїм родичам над жителями «бурхливих провінцій Дону».
«Головні заколотники, — писав цей офіцер через кілька місяців у похмурій доповіді, адресованій імператору, — були повішені. З їхніх товаришів було повішено кожного десятого; усіх тих, кого я повісив, посадили на висечки, які я поставив на плотах і поставив на плаву, щоб по всьому течії річки вони могли служити прикладом»*.
Після кровного натяку, запропонованого донським козакам, цар зміг запровадити свої улюблені методи військового управління.
* Рамбо, «Histoire de Russie», сторінка 300.