гарантовано військами Карла. Нарешті гетьман дав згоду на відкрите повстання проти царя. Щоб діяти впевненіше, він раптово вийшов із ролі інваліда і став на чолі козацьких військ. Здавалося, що він піддався настійним закликам російських генералів, він наказав усім своїм полкам перетнути польський кордон*.
Карл, здається, не надто високо оцінював військову здатність війська, набраного з козаків і селян-власників Малоросії. Однак він прагнув забезпечити базу для постачання власної армії та провідників для величезної нерозміченої країни України, де він мав намір розгорнути свою кампанію. Можливо, найслабшою рисою планів Чарльза була його небезпечна впевненість у здатності своїх ветеранів перекинути майже будь-яку кількість російських військ, які могли б бути спрямовані проти нього. Але оскільки козацькі польки були потрібні лише як допоміжні війська, Мазепі було доручено підтримувати свого співвітчизника в стані «невдоволення» — завдання не надто складне! — без певного залучення до останнього моменту.
Але незабаром гетьманська позиція була змінена.
* «Історія Карла XII» Норберга. Ніщо в історії того часу не збиває з пантелику більше, ніж цифри, наведені щодо військ, залучених під час цієї кампанії. Навіть на Норберга, хоч він і був очевидцем подій, які він описує, не можна повністю покластися.
ускладнений постійними донесеннями, які його суперники надсилали до столиці, щоб переконати царя в його нелояльності. Петро спочатку був глухий до таких чуток, вірячи, що Мазепа на старості років ніколи не зрадить довіри, яку він так багато зробив, щоб заслужити. Як свіжий доказ своєї віри у відданість гетьмана, цар повернув на Україну закутих у важкі ланцюги головних агентів невдоволених, які вирушили в довгу дорогу до Москви, щоб викрити свого старшину. Так загинули двоє найстарших гетьманових соратників, І ска, полковник полтавських козаків, відданий справі Росії, і Кучебей, старшина одного з найвизначніших родів України. Цих отаманів, які першими збагнули задуману зраду Мазепи, гетьман пощадив би, якби вони стали на його бік, але, зневажливо рятуючи собі життя такою ціною, обидва були тепер віддані на ганебну смерть важкими ударами сокири перед зібраним народом і своїми одноміщанами*.
На короткий час Мазепа, здається, знову завагався, можливо, зворушений цим проявом відданої довіри з боку господаря, якого він збирався зрадити. У своїй нерішучості він вирішив скликати раду козацької старшини, а сам запропонував вислати до Москви депутацію для закладання
* Вищезгадані події є темою відомої сцени в опері Чайковського «Мазепа».