З іншого боку, нинішні території донських і уральських козаків являють собою лише невелику частину величезних «Вільних степів», над якими їхні предки встановили свій контроль. Дійсно, нечіткі межі цих володінь були «підтверджені» лише тоді, коли наступ некозацьких піонерів зробив такий акт необхідним. Політика, яку рішуче проводив імперський уряд, полягала в наданні землі поблизу козацьких форпостів лише за військову службу. Система, прийнята навіть наприкінці існування імперії, суттєво не відрізнялася від тієї, яку використовували ранні царі. Крім того,
щоб сприяти спільному духу, всі землі, віддані російською короною різним козацьким «військам», мали бути суворо спільними. Цей принцип з певними змінами, зумовленими відходом «прикордонних умов» (зокрема на Дону), лежить в основі системи козацького землеволодіння й донині. Кожна доросла козацька «душа» чоловічої статі має право на користування 30 десятинами (близько 75 десятин) сільськогосподарської землі. Ці наділи можуть щорічно перерозподілятися, а кількість збільшуватися, якщо місцеві умови (такі як якість землі) роблять такий крок бажаним. Території, відведені під «військові потреби», використовуються під лісове господарство, конярство та як резерв для майбутніх потреб громади.
За колишнього імперського режиму управління козацькими «військами» було підпорядковане безпосередньо військовому міністерству, де спеціальна «Канцелярія» опікувалась усіма справами, що стосувалися цієї верстви громадян. У її рішеннях канцелярії допомагав спеціальний «Комітет козацьких військ», і всі питання як цивільного, так і військового характеру вирішували ці дві організації. Хоча в теорії члени цього дорадчого комітету були виборними, насправді раніше їх призначав військовий міністр. Одним із перших актів різних козацьких з'їздів, які ратифікували зміну республіканської форми правління, було забезпечення народного і представницького
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
членство в цьому важливому органі. Головні козацькі війська, а саме: Донське, Уральське, Терське, Кубаньське, Оренбмське і Астраханське, мають у цьому комітеті по одному постійному представнику, а менші козацькі громади Західного і Східного Сибіру мають по одному делегату.
Глава кожного «війська» зберігає старовинний титул отамана, який зазвичай об’єднує військові та цивільні обов’язки генерал-губернатора. На чолі кожної станиці — яка зазвичай складається від одного до чотирьох волостей відповідно до кількості населення — стоїть станичний отаман, який відповідає за загальний порядок. З поваги до козацького партикуляризму кожна станиця теоретично стала адміністративною одиницею з найповнішою автономією.