«Вся оцилізована Європа була віддана тривозі та побоюванням. Татар представляли як чудовиськ, що живуть на людському тілі».* «Навіть найрозсудливіші вірили, що кінець світу наближається. Народ Гоґа та Лагогу, що наступав під командуванням Антихриста, збирався спричинити знищення Всесвіту». Раптом, ніби за спільною згодою чи за якимось загальним наказом, розкидані орди вершників знову повернули на схід, нарешті розташувавшись великими озброєними таборами в родючих степах біля берегів Волги. У цій незбагненній дії, такій же таємничій, як і їхня перша поява з серця Азії, титери того часу відчули руку невидимого Провидіння. Заступництвом священиків і святих людей загальновизнаного християнства було відвернено карний гнів Божества.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
Проте, хоч як здавалося завершеним завоювання татар, йому не судилося пережити століття, яке стало його розквітом. Як зазвичай у східних деспотіях, насіння її розпаду виникли зсередини.
Першим результатом цих невдоволень — зокрема повстання ногайських племен проти князів Золотої Орди — було зникнення грубої адміністративної системи, яку татарські правителі застосовували над старими племенами степу. Вони знову почали підтверджувати свою незалежність. Загони скіфських біженців, хосарів, хоманів і «хосаків», почали залишати болотисті дельти великих річок, таких як Дон і Дніпро, — де вони знайшли спільний ненадійний притулок — і, сівши на коней, викрадених у татар, повернулися до своїх звичних місць. Тут жахливе запустіння скрізь говорило про «татарський мир». Наскільки повним було знищення цілих племен і поселень попередніх мешканців, забитих непереборною лавиною татарських вершників, зображують чернечі літописці попереднього покоління. У «Подорожах Хаклюйфа» ці мандрівники описують, як «понад триста льє» вони пройшли через великі поля білих кісток, «єдиних ознак, які могли б нагадувати про присутність попередніх мешканців степу».
Війни татарських князів з повсталими ногайцями і боротьба останніх з
ПОХОДЖЕННЯ «ВІЛЬНОГО НАРОДУ» 5