Єдиними визнаними громадянами старої «республіки» Польщі були пані, або дворяни, — клас, настільки ревнивий до своєї зарозумілої рівності, що негативний голос одного джентльмена міг звести нанівець обговорення всього дворянського корпусу, зібраного на раді. Їхні сейми зазвичай відбувалися на відкритому повітрі поблизу Кракова чи Варшави, часто на конях. На них були присутні всі представники аристократичного походження, які вирішили бути присутніми, щоб голосувати або нав’язувати свою думку.
СТАТУЯ БОГДАКСА
їхніми криками чи брязканням зброї. Великі польські дворяни часто відвідували ці збори в супроводі приватних кінних, піших і артилерійських військ, набраних із їхніх кріпаків і дружинників. Звичайно, деякі з цих озброєних асів пройшли без конфлікту та пролиття великої кількості блакитної крові.
Жоден польський пан не міг займатися торгівлею. Купувати і продавати вважалося принизливим і, отже, заборонялося їхньому класу. Проте ці дивні «республіканські» аристократи могли б стати скромними слугами свого товариша, не втрачаючи своїх прав у національних зборах. Лише дворянам дозволялося володіти землею, і надто часто експлуатація їхніх селян залишалася в руках єврейських чи німецьких «факторів» чи наглядачів. Єдине заняття володарів землі полягало в більш зручних заняттях законотворчістю — і правопорушенням. На бурхливих зборах дворянського сейму лише один принцип, здається, зустрів загальну згоду — дане Богом право пана експлуатувати своїх кріпаків як природну «власність». Серед вільних селян і козаків України поширена інформація про те, що польські ксьондзи вчили своїх селян-парафіян відповідати на запитання катехизису, яке починалося: «Для чого вас Бог створив?». смиренною відповіддю: «Щоб віддати нашу службу нашим благородним панам».
Цивілізація Польщі була католицька і римська: цивілізація прикордонних провінцій подивився на схід і згадав Візанса. Ці розбіжності збереглися до теперішнього часу, але на початку сімнадцятого сторіччя, коли католицька Польща була могутньою державою, а Росія все ще формувалася, релігійне гноблення посіяло зерно розбіжностей, яке ще не зникло. Народ православної України — як селяни, так і козаки — міг лише сподіватися на відшкодування від далекого царя, коли серед них їздили озброєні емісари гнобительної польської церкви, вимагаючи десятини й податків. Або, як повідомляється, радив їм сам мудрий польський король Сигізмунд, — вони могли б «довіритися своїм козацьким мечам».