влади польського престолу, Богдан шанобливо приклав губи до підпису короля. На доказ негайної покори він наказав припинити останній штурм замку Замость. По-лицарськи довіряючи королівському слову, військо козаків і селян було віддалено на якихось десять миль від цієї останньої розбитої твердині польської шляхти. Але щедрість козацької старшини та надії народної партії знову були обмануті. Порушивши царські обіцянки. Князь Джеремі та ватага об’єднаних «шляхтичів» змогли кинутися на незахищений табір козаків, здобувши віроломну, але тимчасову перевагу. Нещасливий Казимир, незважаючи на те, що він був чужим для Єремії і протестував проти такого «порушення його угоди», все ж був змушений піти на допомогу польським військам.
Польський двір, все ще одягнений у багатий одяг, одягнений на честь одруження кардинала з вдовою його брата, вирішив напасти на невтомного Богдана. Але коли вони дійшли до кордону, цей дивовижний весільний кортеж (чия войовнича пишнота вразила навіть супроводжуючих посланців великих дворів Європи) дізнався про другу заслужену поразку заклятих «єреміїв». Їхня власна перУ стала неминучою. На Зборові були вишиті намети та шовкові павільйони царської армії невдовзі був оточений і оточений козацьким і селянським військом. Лише раптова втеча їхнього ненадійного союзника, кримського хана, врятувала Казимира та його наречену. Обіцяним поновленням принизливої польської данини, яку сплачували його предки, хана було залучено на польський бік. Зважаючи на цей тимчасовий перепочинок, розлючений Богдан знову погодився на переговори.
Старі умови козацьких вимог були великодушно поновлені. Народна партія головним чином наполягала на вигнанні як євреїв, так і єзуїтів з православних провінцій. Також було закріплено право київського митрополита на місце у варшавському сенаті та відкриття козацьких реєстрів для запису 40 тис. козаків, які таким чином були захищені від домагань і експлуатації польських землевласників. У заключній статті Богдан був визнаний польським королем своїм намісником і гетьманом над усіма провінціями Малоросії, забезпечуючи таким чином практичну автономію українських провінцій.
Після Зборовського миру Богдан писав польському королю наступне: «Батько власним прикладом навчив мене вірності в моїй колисці, померши за республіку. Якщо я був змушений пролити шляхетну кров, чия вина? Нехай ваша величність запитує вельмож, які його оточують. Я готовий, сер, задовольнити всі бажання вашої величності. і, зі свого боку, ніяка фальшива гордість не завадить, я прошу лише одного: впевненості жити в мирі за законами Вашої Величності».
БОГДАН: