Хоча ці періоди залізної дисципліни та послаблення наступної розпусти були характерними для січового життя, сучасні письменники віддають запоріжцям певні домашні чесноти. Вони завжди були чесними один з одним. Із засудженими злодіями поводилися з жорстокою суворістю: прив’язували до стовпа в центрі табору, якщо вони або їхні друзі не могли відшкодувати через три дні, їхні діячі могли забити до смерті. Вбивцю товариша прикували ланцюгом до трупа жертви і живцем закопували в одній могилі. Але окрім цих жорстоких законів, породжених потребами ранніх часів, виріс більш цивілізований кодекс, заснований на знаменитих середньовічних «Інститутах Магдебурга» — правилах, які застосовувалися в купецьких кварталах* міст Похші.
Звичай сидіти, безсумнівно, виник із небезпек, що постійно загрожували першим гарнізонам, і стану постійної настороженості й тривоги, в якому вони змушені були жити, привернув чималу увагу сучасних письменників. Це був закон, який суворо виключав жінок під страхом смерті з громади запоріжців. Якщо запорожець бажав взятися за тягарі й утіхи сімейного життя, він повертався до козацьких поселень, а його ім’я невблаганно викреслювалося зі списків Вільної роти. З розповідей про цей звичай виникло багато смішних помилок. Деякі письменники описували
Запорожці як своєрідне чернече ополчення, що постійно воюють з іновірцями на захист християнства. Інші описували їх як релігійний лицарський орден з обітницями цнотливості, схожими на ті, які давали лицарі меча, які правили в Литві.
Хоча будь-який парад благочестя здається дивним чином недоречним у такій грубій громаді, вважалося необхідним, щоб кожен новобранець належав до православної грецької релігії. Питання доктрини, як ми читаємо, були причиною багатьох кривавих чвар між ними. Щороку з монастиря під Києвом посилали до табору двох священиків із прислужниками дияконом для щоденної меси. «Глибокий басовий голос і вміння випити неабияку порцію козацької ракії» вважалися, за словами Лесура, частиною необхідного обладнання для служіння духовним потребам цієї дивної парафії. Перед обличчям фанатичного релігійного запалу турків і татар запоріжці навряд чи могли дозволити собі перевершити в цьому відношенні. Під бойовий клич «Аллах! запоріжці відповіли мітинговим криком «Ісусе!» На прапорах цих дивних хрестоносців красувалися символи улюблених святих і мучеників України. Їхні ворожнечі з турецькими колоніями, заснованими на Чорному морі, були запеклі релігійною ненавистю, а також любов’ю до грабіжництва*.
* Одна з вимог, яку іноді висувають до кандидатів, які бажають вступити до Запорозького братства