стало очевидним (особливо після піднесення династії Романових), що в межах царської імперії не було місця для такої агресивно незалежної спільноти, як запорізька. На відміну від нещільно утримуваних кордонів Польського королівства, російські походи охоронялися імперськими військами. І все ж віддаленість козацьких поселень і становище, яке займала січа, зберігали на століття чи більше «національні» претензії запоріжців. Але пізніша історія цього войовничого братства представляє лише низку епізодів без ознак політичного розвитку чи прогресу. Рідкісні документи цього періоду, що зберігаються в монастирях України, є записами про досягнення, вражаючі своєю хоробрістю, іноді лицарською, але часто підлою та жорстокою. Лише любов до особистої свободи в той час, коли їхні ближні були пов’язані в ганебному підкоренні, надає характеру та єдності їхній історії.
Тепер буде зроблена спроба подати, мовою і духом оригінального звіту (зробленого отаманові Дороченку великим запорізьким кошовим Сірком), якийсь опис знаменитої вилазки «Вільних товаришів» проти кримських татар та їхніх союзників. Цей документ можна вважати типовим прикладом рідкісних «джерел» козацької історії, що дійшли до наших днів — хоча золоті часи сечі наприкінці XVII ст.^ і початку вісімнадцятого, ймовірно, були наповнені епізодами, подібними до описаного. Автор протистояв будь-якій спокусі (в інтересах «історичної правди») підробити характерну нахабність, якою притаманний оригінал. Крім того, ці рідкісні письмові згадки про козацькі часи та веселе «дипломатичне» листування, яке їх супроводжує, становлять особливий інтерес, оскільки запропонували великому російському історичному живописцю Рєпніну тему для його відомих козацьких картин у Третьяковській галереї Москви.
«Лише тоді, коли Дніпро наповнювався плавучими крижинами, а степи — м’яким снігом, вічно пильний козацький гарнізон січі міг почуватися певною мірою захищеним від нападів своїх непримиренних ворогів — кримських татар. У цю пору року Пилиповий піст, який припадає незадовго до Різдва, завжди суворо дотримувався членами православної церкви. Після цього періоду стриманості, якщо погода і рівнинні умови дозволяли їм звичайний захист, для козаків був такий же почесний звичай віддаватися бенкетам і пияцтву».
У 1675 році, скориставшись глибоким знанням їхніх звичок, здобутим протягом багатьох років війни, хан Криму вирішив напасти спільнота січ в цей час. Турецькі війська були позичені кримському ханові турецьким султаном для підкріплення, і мала бути зроблена серйозна спроба покласти край грабіжництву козаків на турецькій території.