Інша претензія, ще більш образлива для православних прикордонників, була виявлена в поведінці єврейських і німецьких «інтендантів», які зазвичай виступали посередниками між польськими володарями маєтку та багатостраждальним населенням їхніх маєтків. Цим «невіруючим» часто давався «контроль над правами полювання та рибальства, дорогами та винними крамницями» — навіть доступ до православних церков мав бути отриманий від них лише через сплачуючи гонорар.
Найгірша іронія ситуації, яку ми описали, полягала в тому факті, що ці тягарі були покладені аристократією, не як у решті Європи, на кріпосне населення, яке повзуче, якому їхні лорди принаймні захищали, а на прикордонну націю чужої віри та крові, яка, слідуючи політиці польських королів, володіла системою військової готовності і, справді, була головними захисниками народу. Польські кордони.
Вал проти турків і татар,
БОГДАН: КОЗАЦЬКИЙ НАРОДНИЙ ГЕРБ 73
утворені козацькими поселеннями, до того часу стали повністю організованими. Вони утворили не менше двадцяти регулярних козацьких полків або полків, кожен під проводом свого полковника. Усе це добре дисципліноване військо підкорялося наказам єдиного військового старшини під назвою «Гетьман України», який отримав призначення від короля Польщі. У всіх своїх рішеннях ця старшина керувалася порадами старшини чи ради козацької старшини.
Крім згаданого війська, набраного з мешканців козацьких поселень і «словод» або озброєних сіл ближче до татарського кордону, військове братство запорізьких козаків тепер виросло в потужну військову організацію. Їхня твердиня — січ — утворювала постійний табір або рандеву за Дніпровими порогами. Ці відомі на всю Європу воїни являли собою досконалість, а точніше крайність, відданості засадам вільного козацького життя. Їхня прославлена піхота була єдиним військом, здатним витримати шок похської кінноти, важкоозброєних люзарів або гусар шляхетного походження та менш показових, але не менш непереможних драгунів.
У багатьох місцях уздовж кордону козаки мали старовинні поселення, розкидані серед кріпосних земель, які належали польським і литовським шляхтичам. Часто ці садиби, які козаки відвоювали у степу, були
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
безцільно претендували через якесь тіньове феодальне право відсутні польські поміщики. Останнє, звичайно, вважало Вільне козацтво та його установи небезпечним прикладом для покірного польського селянства.