на тому самому ешафоті загинули відомий козацький полковник Глучов і прусський офіцер Кенігсек, який був начальником козацької артилерії. Тоді ж опудало Мазепи було піддано «замучено» й урочисто зведено з гетьманського рангу, а Андріївський хрест зірвали з грудей чоловічка. Дієвішою карою, аніж ця дитяча лякання, була урочиста анафема, накладена на гетьмана київським митрополитом, страшне обвинувачення, яке охопило всіх православних козаків, що боролися з єретиками проти глави російської церкви.
Як і у випадку з бунтівним Донським, розтерзані тіла найвизначніших мазепинців були покладені на плоти й пущені по Дніпру, щоб звістка про царську помсту рознеслася по всій течії цього потоку.
У славнозвісній Полтавській битві, про перебіг і значні результати якої так часто описували, козацький народ знову опинився безнадійно розділеним. Більшість козаків і «вільних громадян» України воювали під прапорами царя, свого поневолювача. На боці Карла XII запоріжці та вірні гетьманові полки відзначилися останнім марним ударом за вольності України. Але першими були війська Швеції, які досі перемагали російські війська час однозначно переможений. Царські війська, ретельно вишколені за європейським зразком, а його генерали, вишколені в біді, нарешті змогли довести свою цінність і цінність терплячого навчання Петра. Природні союзники Росії, холод і дистанція, додали повноти поразці, яка передбачала жахливу катастрофу, яка спіткала Наполеона через століття. Росія, а не Швеція, стала переважаючою силою на півночі Європи, тоді як, за винятком спорадичних заколотів, про «вольності України» мало що чули аж до сьогодні.*
* «Саме спогад про Нарву змусив Карла програти битву під Полтавою. На світанку двадцять одна тисяча впевнених шведів атакувала російські війська, взявши з собою лише чотири артилерії. Король особисто керував атакою, лежачи в носилках, запряжених двома кіньми, через поранення, яке він отримав кілька днів тому. Знаменита кавалерія Сліпенбака кинулася на ворога з великою відвагою. Московські формування були загнані, і цар, який сам поспішив їх згуртувати, отримав кулю наскрізь шапку.
«Менчиков убив під собою трьох коней — і вже шведське військо зняло переможний клич».
Невдовзі під час контратаки росіян двоє коней, які везли пораненого командира шведських військ, були вбиті залпом виноградної дроби, а їх місце зайняли 24 піхотинці — 21 з яких було збито до завершення бою. Дійсно, особиста мужність як царя (служив у простому званні генерал-майора під командуванням генерала Шереметьєва), так і Карла була продемонстрована з усією перевагою в їхньому жахливому поєдинку за першість.
Поведінка Лазеппи, чиї прорахунки знищили один із головних факторів, на яких ґрунтувалася стратегія Чарльза, тепер дає неправду тим, хто бачить у його характері лише вчинки закінченого опортуніста. У супроводі близько трьох тисяч козаків Мазепа і Карл (який, незважаючи на тяжку рану керував боєм з ложа, винесеного на підстилку щук), бігли до Туреччини. Незламний дух «Лева Півночі» все ще мріяв згуртувати розбиті армії Швеції. Тепер він планував приєднатися до військ генерала Левенгаупта, які чекали прибуття короля десь на бессарабському кордоні. На берегах Дніпра фугі-