визначивши вважатися самостійною нацією, мали решту ознак незалежної нації, вони, безумовно, були б нею, навіть якби їхня мова була тотожною з російською, білорусською чи польською.
Але в цьому відношенні українці перебувають у вигідному становищі справді називати незалежну мову своєю. Щоправда, по всій Європі значною мірою поширилася думка, що українська мова є сільським діалектом польської мови, а офіційна Росія досі заохочує погляд, що в російській мові існує лише «малоросійське наріччя»; Європейська наука та публіцистика відкрила двері для обох згаданих теорій єдності, а російська теорія єдності стала єдино панівною навіть у німецькій науці.
Слов'янська філологія виносить інший суд. За винятком кількох всеросійських філологів (Florinsky.etc), які, власне кажучи, зовсім не здібні філологи, ціла філологічна професія вирішується на тому, що українська мова споріднена російській і польській лише в тій мірі, в якій є, наприклад, сербська і болгарська, або польська і чеська. Дослідження Міклошича, Малиновського, Даля, Максимовича, Потебні, Зитецького, Огоновського, Шахматова, Броха, Бодуена де Куртене, Фортунатова, Корша, Кримського, Сатоцького та інших безперечно довели, що українська мова не є діалектом російської мови, а самостійною мовою, рівноцінною з російською. Таку саму думку найрішучіше висловила Петербурзька академія наук у своєму знаменитому офіційному рішенні «Про зняття обмежень на малоросійські видання», СПб., 1905 р.». Академія прямо наголошувала, що російська й українська мови є двома самостійними мовами рівного рангу. Російська писемність побудована не на загальносхіднослов'янській, а тільки на великоруській основа. Отже, її не можна нав'язувати українцям, оскільки вони мають у своєму розпорядженні цілком розвинену писемність.