Сучасні прагнення російської нації навряд чи мають певні обриси. Проте вже зараз чітко видно, що вони підуть протореною дорогою столітньої традиції. Якнайбільше розширення і зміцнення імперії та асиміляція всіх чужих народів (включно з українцями) становитиме головну суть цих прагнень. Московський світ завжди був надзвичайно нетерпимий до розбіжностей у вірі, мові та звичаях. Ця нетерпимість завжди існувала і завжди буде існувати, навіть якщо іноді вона може ховатися за дуже вміло підігнаною мантією буденності.
Українська культура
Коли ми говоримо про культуру як відмітну ознаку певної нації, то маємо на увазі, звісно, не культуру в найширшому розумінні цього слова, але ті загальновідомі культурні особливості, які характеризують кожну європейську націю.
Україна цілком лежить у межах великої європейської культурної спільноти. Але його віддаленість від великих культурних центрів Західної та Центральної Європи, звичайно, не залишилася без глибокого впливу. Україна знаходиться на низькому культурному рівні, і її необхідно вимірювати східноєвропейськими стандартами.
Україна, яка в XI столітті викликала великий подив у мандрівників із Західної Європи через свою порівняно високу культуру, тепер може бути зарахована лише до напівкультурних країн Європи. Дуже низький рівень матеріальної культури, про що найкраще свідчать економічні умови країни, характерний для України в усій мірі. Інтелектуальна культура народу виявляється жахливо низькою. На Волині з тисячі вміють читати 172, на Поділлі — 155, на Київщині — 181, на Херсонщині — 259, на Чернігівщині — 184, на Полтавщині — 169, на Харківщині — 168, на Катеринославщині — 215, на Таврії — 279, на Кубані — 168. Ці безнадійні цифри, безперечно, є результатом виключного використання в усіх школах незрозумілої для українців російської мови. Навіть у першому навчальному році не можна пояснювати українською мовою найбільш незрозумілі слова іноземної мови. Цей жахливо низький рівень освіченості народу не допускає прогресу в економічному житті країни. Навіть найдоброцільніші зусилля уряду чи земства розбиваються об наглу стіну безграмотності й незнання російської мови. А українські інструкції та відомості заборонені як небезпечні для держави. Тож не дивно, що український хлібороб обробляє поле, вирощує худобу, займається домашнім господарством, лікує недуги тощо, як це робили колись його предки. Є невелика кількість освічених, які все ще вдосконалюються література й мистецтво, досить мізерні для розміру нації — але як тут можна говорити про окрему, незалежну культуру?